Степан Васильченко - Олив'яний перстень

Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:

- А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: - ага! ану!

- Ги! - засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".

Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:

- Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!

Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись - брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:

- А ти ж ото на чому сидів - хіба не на ступі? Кость зирк - під боком якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.

- Та це ж, мабуть, вона й є!

Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.

- А це, мабуть, і ключ.

Знову до хлопчика:

- А правда ж, що це ключ?

Хлопець засміявся дужче:

- А то ж хіба що?

Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.

- Що ж із ним робити?

Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.

- Ось ходімте, я вам покажу.

Привів до хати, до дверей. Указує:

- Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! - І обоє маленьких зареготали: "Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!"

- Дайте, я вам одчиню.

Взяло ключ, не достане до дірки. Командує - підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.

- Уже!

Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.

- Ну й справа!

Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.

Гарячі жнива… Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі - рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами - колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.

…Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги - самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер - на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:

- А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:

- Та, мо, й буде.

- Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! - невблаганно гукає Настя.

- Ану, женці-молодці! Ану, робітники! - в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.

Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:

- Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? - Або: - А хто ж то на ту руку перевесло крутить!

Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув - перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:

- Це так по-київському?

- Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи - навчаться! - оступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.

- Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! - Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.

Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:

- Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:

- Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.

- А одначе? Чи не отого кучерявого? - накивує Кирило оком на Вітю.

Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.

Кирило сміється.

- То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.

- Кость, ось про тебе говорять! - гукає Вітя. Кость - мов і річ не до нього.

- Та буде вже! Отак засоромили козака, - сміється Оксана.

- Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? - неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: - Насте, не гори так, а то жито запалиш!