Степан Васильченко - Олив'яний перстень

- Здорова, Настуню!

Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…

- Скінчила?

- Скінчила!

- А куди далі?..

Заторохтіла.

- Надовго, Соню? - обізвалась до дівчини Бондариха.

Соня повернулась:

- На жнива, тьотю.

І знову до Насті:

- Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня…

Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:

- Роботи-роботи! - А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.

- Товариші, - дипломатично звертається Настя до хлопців, - ось товаришка Соня пропонує…

Слово перехоплює сама піонерка.

Довірливо, сміливо, як до знайомих:

- Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або…

- Слухайте, діти, що я вам пораджу, - встряла в розмову Бондариха, - те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв'яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п'ять - не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв'яжете.

- Зараз?

- Зараз.

- Згода! - весело, радісно.

А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.

Сміялись: "От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв'язане". Гуртом перебігли на сусідню ниву.

Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: "Що, воно - комуна?"

Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:

- Що? Що? Піонери? - загрозливо із запалом кричала Соня.

- О, Соня вже й скипіла - що ж тут такого, кожний має свою думку.

- Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери - такі, піонери - сякі…

- Нападають на піонерів, то й є за що, - одрубала Настя.

- А за що? Ану скажи, за що? Ану?

- Та годі, от люди! - зводить на мир Василь.

Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові - пролетарські діти.

Проте впинити не було вже змоги.

- Що там - годі!..

Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.

… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.

Скінчили роботу - не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.

- Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, - звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.

Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.

Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні - та й виривались іскри ще не погашеної сварки.

Рипнула хвіртка.

Мати:

- А годі, діти, либонь, хтось іде.

Дослухається.

Загавкав собака.

- І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.

Настя пішла.

Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:

- Добривечір, хліб-сіль!

- Хто це? Не вгадаю поночі, - приглядається Оксана. - Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?

- Так цьому таки правда? - зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.

- Удова! Марина! - кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.

- Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.

- Чому не до ладу? - образилась Настя. - В'язали, як і люди в'яжуть.

- Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! - весело додав Вітя.

- Ну, то як же це? - допитувалась молодиця. - Хтось вас послав чи хто звелів?

- Та хто їх посилав - самі пішли, - казала Оксана. - Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв'язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.

- Ну, кажіть же ви! - дивується молодиця. - А я почула, то й віри не пойняла. - Одкашлялась: -Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. "Гордію, - кажу, - чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю". - "Ні, каже, завтра іду косити своє". Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: "Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!" - "Так, - кажу, - той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито". - "Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв'язане". - "Хто?" - питаю. "Школярі", - каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.