Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Напрошується сумнів, прошу панства, чи це саме та плащаниця, в яку був загорнутий Ісус Христос, бо… коли — панство розуміють? — відбитка сталася натуральним способом, то не мусив це бути саме Христос, а міг це бути який-небудь інший розп'ятий.

Доктор Гук знову вийняв свій блокнот.

Пані деканова однією рукою сіяла сумнів в серця своїх слухачів, а другою вміло виполювала його.

Натурально, могли б бути такі сумніви, якби не стверджено з лікарсько-судовою точністю і акуратністю, що кількість, величина і розміщення ран, відбитих на плащаниці, йота в йоту збігаються з тими, які описано у святім письмі.

— А тепер, про-прошу панства, найцікавіше на десерт, — вона відкрила сумку й вийняла звідти фотознімки негатива й позитива плащаниці.

Молодь рушила до столу, при якому сиділа деканова. Деканова крутила знімками на всі боки, як дзеркальцем, але з рук не випускала. Старші священики, які з великою цікавістю слухали розповідь дружини свого колеги (добре їздити тим, що не мають дітей!), тепер зберігали відповідну до віку й становища статечність. Тим паче, що в справі турінської плащаниці церква й досі не зайняла догматичного становища.

Коли трохи заспокоїлись з отими фотографіями, між отцями парохами пішли розмови, як у кого в парафії стоїть справа з сельробами. Всі молодші й старші рангом священики сходились на тому, що весь отой сельробівський рух по селах, всі оті колотнечі й страйки, як, наприклад, страйки рільничих робітників на Снятинщині, на Равщині, в Рудеччині, є, по суті, тільки прямим наслідком політичної бездіяльності католицьких організацій і окремих отців парохів по галицьких містечках та селах.

— Чому, — спитав вуйко Ілакович, підставивши під погляди присутніх своє благородного рисунка, дарма що вже в сивій оправі, вродливе обличчя, — по селах, де як слід діють католицькі організації, де досить численна католицька преса, де отці парохи сумлінно виконують всі вказівки й доручення преосвященного і не стоять осторонь політичної роботи серед парафіян, — чому там не чути ні про яких сельробівців? Прошу відповісти…

«Добре тобі питати — чому, коли твоє село темне як ніч», — із заздрістю подумав отець Свійко. Він мав дещо відмінний погляд на поширення сельробівського руху по селах. З своєї власної гіркої практики на цій ниві знав, що Ілакович спрощує справу, коли зростання сельробівського руху пояснює виключно бездіяльністю католицьких організацій. Проте, не маючи відваги виступити відверто з власними тезами, щоб не викликати підозріння щодо своєї душпастирської діяльності, Свійко запитав в обхід:

— А як ви, отче Сидоре, дивитесь на страйки робітників по фабриках? Що ви скажете про страйк цегельників під Перемишлем чи робітників фабрики скла на Жовківщині? Мені цікаво знати, з якої точки ви дивитесь на ці випадки?

Вдаючи з себе несвідомого, Свійко з облудною уважністю вп'явся очима в пишно викроєні уста Ілаковича.

Ілакович не повірив щирості Свійка. Був майже впевнений, що галган [80] Шибайголова (з пол.). провокує його в присутності деканів. Якусь секунду шукав відповіді. Потім, піднявши вгору руку із складеними як для благословення пальцями, з відповідним акцентом відказав Свійкові і тим, що наставились його послухати:

— Хай ці справи не турбують вас, отче. Смійтеся з цих страйків! Це не українські робітники страйкують, бо українських робітників взагалі нема. Нема, отче!

— Як то нема? — вихопився хтось з молодих, і йому вторував веселий гомін з задніх столів.

— А так, що в нас, — преспокійно погладжуючи хребтом долоні своє гладке підборіддя, промовив вуйко Ілакович, — поки що нема робітничого класу (він акцентував у слові «класу» тверде «л»), і тому нам нічого сушити собі голову над цими проблемами. — І він переможно оглянув присутніх.

— От і слава богу, — хрипким баском засміялася тітка Клавда. — Хе-хе… А то я все боялася, що прийде такий час, коли робітничий клас може зазіхнути на мою кам'яничку, а тепер… хе-хе… — рівчаками зморщок, наче мініатюрними каналами, по її обличчі спливав піт, — а тепер, коли в нас немає такого класу, то я можу спокійно спати. Бодай ти здоров був, Сидорку!

Тонкошкіре світле обличчя вуйка Ілаковича залилося легким рум'янцем. Іронія Клавди досягла своєї мети.

Доктор Гук остаточно проковтнув шматок індички, що його він довго й акуратно пережовував. Впоравшись з цією важливою операцією, він наче у відповідь отцеві Ілаковичеві почав щось гарячково шукати у своїй записній книжечці. Нарешті знайшов. Тримаючи пальця на тому місці, зажадав слова.