Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Завадка підвівся. Він не мав наміру, як подумав Леон, кинутись на нього з кулаками чи шпурнути кріслом. Боронь боже! Він тільки встав, щоб краще прицілитись і плюнути в пику цьому щеняті. Це так. Такий намір був у Йосифа Завадки. Але цієї хвилини сталося щось незрозуміле: Йосиф Завадка начеб відчув на своїм плечі важку руку Павлини, яка посадила його на місце. Дарма Зілінський зірвався з місця, заслонившись спинкою крісла. Йосиф Завадка вже заспокоївся. Він уже відчуває себе таким спокійним, таким спокійним, аж важким від того крижаного спокою в собі.

До нього остаточно дійшло, що як це не дико, а Леон має рацію, бо воно в дійсності так і є, а він, Йосиф Завадка, виставив себе на посміх. Він в очах цього молокососа, напевно, подібний до людини, що поначіпляла собі на груди допотопні воєнні відзнаки і парадує в них людям на глум.

Так, Йосифе, двадцять п'ять років марширував ти на Першотравневих демонстраціях під селянсько-робітничим прапором пліч-о-пліч з своїми товаришами — поляками, євреями, німцями — і вірив, що служиш великій справі побудови соціалізму. І, можливо, вмер би з цим переконанням, якби не оця справа з Бронком. Потрібний був саме цей випадок, щоб якийсь сопляк, сміття, яке не варто й ногою копнути, на життєвих фактах довів тобі, що ти хоч і старий, та дурень.

Гов, гов, — гамує себе Йосиф, — спокійніше! Припустімо, що він старий, хворий, зарився у свої хатні справи, як хробак у хрін, і дійсно відстав від життя.

Могло таке трапитися. Але ж не всі члени профспілки старі, хворі, відсталі? А ті, молоді, дуже прогресивні, — то що? Вони теж схвалюють політику керівництва? Ні, Леоне, тут щось не так.

— Слухай мене, Леоне, чого стоїш? Сідай! Я трохи той… погарячився, але ти пробач. Сідай, сідай, я хотів тебе щось запитати.

Леон сідає вже з деякою обережністю. Глузлива, зловтішна усмішка не сходить з його губ.

— Слухай мене, моя організація виплачує мені щомісяця, розумієш, акуратно щомісяця сто злотих, і ти хочеш, щоб я повірив, що в тій організації сидять самі запроданці робітничої справи? Та я скоріше повірю в те, що кури дояться, ніж у щось подібне. Якщо у всіх профспілках запроданці й зрадники робітничого класу, тоді — хто я? Бо якщо всі, то й я. Так чи не так? Слухай мене, відповідай: так?

— Що ви, панє Завадка, мене так до муру притискаєте… хи-хи-хи… А що стосується того, що пепеесівці [65] Члени Польської партії соціалістичної. й ваші профспілкові ватажки ведуть проурядову політику, то таки-так, панє Юзефе. На жаль, мова поки що йде про верхівку. Так, так, на жаль, у лавах ППС бракує партійної єдності й солідарності. А пан, панє Завадка, напевно, останнім часом перестав бувати на робітничих зборах, бо інакше панові було б відомо, яке йде заворушення в робітничих колах. Так, так, заворушення і боротьба між лівими і правими фракціями не тільки в ППС, але й у профспілках. Іноді доходить, як бога кохам, навіть до мордобою! Так, так, буквально до мордобою! А пан, панє Юзефе, ніби новонароджене дзяцко… В якому столітті живе пан, кохани панє Юзефе? А пан чув, що у Львові утворилася нова, так-так, нова друкарська організація, яка поборює вашу, профспілкову? Чув пан про таке?

— Чував, аби-сь знав, що чував!

Завадка сказав неправду. Про якусь нову організацію почув він оце вперше. Але той факт, що вона народилася, як ідейна противага профспілці, заправилами якої стали праві запроданці з ППС, прихилив його симпатії на бік новоутвореної організації.

— Та-а-ак? А може, ще пан збирається записати туди свого сина?

— Як треба буде, то запишу й не спитаю дозволу в тебе!

— Ах, так? Пан запише туди свого Бронка? То в такому разі можна привітати пана. Вітаю, вітаю! — він схопився і почав по-блазенськи термосити руку розгубленого Завадки. — Вітаю! Я не знав, що пан, що панє Завадка, перекочував у табір комуністів. Ха-ха-ха… Відколи, якщо можна знати? Ха-ха-ха…

Зілінський видавав з себе якісь гугняві звуки, наче давився галушками, вдаючи, що він аж падає з ніг зо сміху.

Йосиф зрозумів, що пошився в дурні. Не був і не думав бути комуністом. Комуністи хочуть революції, а він, дайте йому спокій, добрі люди, був наскрізь мирною людиною.

Він не хотів мати діла ні з заколотами, ні з барикадами. Прагнув лише спокійного життя і праці для сина. Найскромніші вимоги, які людина може мати, а виходить, і на них він не має права.

— Слухай мене, Леоне, що я тобі скажу. Сьогодні — твоє зверху. Такий лайдацький час настав, але час цей — не вічний. Аби я з цього місця не рушив, що не вічний. А щодо мого сина, то я тобі скажу, що він і друкарем буде, і зрадником не стане. А ти, коли хочеш знати, — Завадка знизив голос, бо вже з сусідніх столиків стали поглядати на них, — ти ще гірша проститутка, як твій старий був. Ти, ти, — не стискай кулаки, бо я тебе не дуже хочу боятись. Так! Що я ще хотів сказати? Ага! Панно Рузю, попрошу для мене окремо зготовити рахуночок.