Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Інколи Олені спадала шалена думка, що, може, краще зробила б, віддавшись за отого канадця, який колись сватав її. Якщо не судилося їй бути за Орестом Білинським, то однаково, хто зробив би її зовсім нещасливою.

Ах, Орест, Орест!

У хвилини печальних роздумувань їй починало здаватись, чи той Орест Білинський випадково не витвір її осамітненої душі? Навіть не пригадувала собі добре, як він виглядав. З роками його образ розвіявся, і Олена завжди носила в собі неприємний страх, що, зустрівши випадково на вулиці, не пізнала б його.

Орест Білинський існував як ідея, як ненормальна, нездорова надія. Треба було змарнувати молодість, родити дітей і зносити пестощі Аркадія, бо десь там, у минулому, яке, дивним чином перенесене в часі, згодом опинилося попереду Олени і вже існувало в майбутньому, там був він, Орест Білинський.

Олена залюбки оповідала про часи й обставини, зв'язані з Орестом Білинським, але про нього самого майже не згадувала. Від особи Ореста Білинського падала позолоть на час і місце її ранньої молодості, й Олена підсвідомо ідеалізувала у своїх розповідях і Ліски, і життя в лісництві, й обох Ладиків, хоч, правда, вони були до неї завжди добрі.

Першим виразним спомином з Олениного дитинства був образ, який пізніше виявився недійсним. Великий, з сирої лозини, зелено-брунатний кіш, повнісінький помідорів. Вона сидить на високому столі й гойдає ногами. Вуйко Ладик хоче одягти їй на ноги вузькі сині панчохи. Пізніше, коли підросла й оповіла цю сцену Ладиковій, та висміяла Олену. На лісництві ніколи не було так багато помідорів. То була, мабуть, румунська кукурудза «чінкантіне». Напевно. Так само ніколи вуйко Ладик не міг одягати Олені сині панчохи, бо завжди носила білі або чорні.

Все інше відповідало дійсності. Коли Олена закінчила восьмий клас (ах, ті уроки в Максимовича, як же любила їх!), то за порадою Ладиків написала про це маминому братові, своєму вуйкові. Оповідали, що на похороні мами він хотів забрати її, маленьку, до себе, хоч мав своїх троє дітей. Це раз назавжди схилило Оленине серце до нього.

Відповіді на свій лист Олена не дістала, але через три місяці по жнивах до лісництва приїхала тітка. Не повідомила про свій приїзд і двадцять три кілометри йшла пішки з повними тайстрами. Трохи грушок, що встигли по дорозі погнити, трохи меду і два білих, як проскурне тісто, калачі.

— Кланяються тобі, Олено, вуйки і вуйни та їх діти, твої вуєчні брати й сестри, та просять, щоб приїхала до них.

— Тобто як? — спитала вражена Ладикова.

Вуйна з Сенькова заспокоїла її:

— Не відберемо в вас Олени, але наші цікаві подивитися, як виглядає та на яку панну виросла.

Треба було справити нову сукенку. Власне, не дуже-то й треба було, та Ладикова вперлася: Олена поїде до своїх обов'язково в чомусь новому.

На городі саме збирали мак, тож за покупкою мусив поїхати сам Ладик. Сукенку привіз важку, зимову, жовту, в зелену клітку. Ладикова мало що не плакала спересердя, але сукенку Олені запакувала.

— Може, задощить, то й одягнеш, тільки ти не барися там, бо знаєш, що вуйко без тебе місця собі не знайде.

Про себе Ладикова не говорила, проте само собою розумілося, що вона тужитиме за своєю Оленкою.

Ніяково почула себе Олена серед своїх родичів. Дивувалася, що люди в цій стороні садять так багато кукурудзи, а жінки замилувані густими чорними вишивками.

З ранку до вечора приходили до тітки Марії цікаві оглядати Олену. Дарма вона шукала в своєму серці до них якогось теплішого відголосу, якоїсь згадки про маму, але не знаходила нічого, що могло б її поєднати з ними.

Молоді й старі, всі в білих, чорним вишиваних сорочках були схожі одне на одного, як житні колоски на лані, але для неї залишились чужими.

В неділю вибралася вона разом з ними до церкви. Хоч воліла триматися біля своїх, люди розступилися перед нею так, що вона зайшла аж під вівтар між пани. Священик, молодий, нежонатий, звернув на неї увагу.

Після відправи її знову обступили свояки. Пополудні почали сходитись до тітки Марії дальші родичі з околичних сіл і односельці.

Не насмілювались говорити їй «ти». Всі вживали смішної для Олени безособової форми.

— Ми вже думали, що то забулося про своїх. Такі роки… гей-гей… Нічого не писалося… ніколи не давалося про себе знати…

«Боже, — думала з гіркістю Олена, — стільки їх, а дали мамі марно загинути».

Дівки їхнього роду пахли любистком. Натиралися ним під пахвами, затикали за пояс. Спати пішли всі під оборіг на сіно, а її залишили у святково затишній, задушливій кімнаті. Під стелею висів ряд засмучених чорних святих. Від них теж несло любистком і засушеним чебрецем.