Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Сташка, в якої вдома була навіть стара, куплена по знайомству червона плюшева канапа і домоткані підстилки на підлозі, не припускала, що люди можуть жити в такій нужді. Квартира батьків з підстилками, плюшевою канапою, кольоровими шлюбними портретами батька і матері видалась їй розкішшю, за яку Сташці аж совісно стало перед лицем цієї безпросвітної нужди.

Найперше, що зробила Марися, це повитирала подолком дітям носи, повикручувала просто на них змочені нижче пупа сороченята й вигнала надвір бавитись. Поки поралася в хаті, розповіла дівчатам свою біду. Її чоловік вже другий рік не може знайти собі постійної роботи. Останнім часом працював на каналізаційних роботах. Отруївся там газом. Забрали в лікарню. Але там, замість видужати, він ще тяжче захворів. Відкрився в нього туберкульоз легенів. Колись, ще підлітком, хворів на груди, і от, коли палатна сестра побачила, що він харкає кров’ю, зараз же хотіла сповістити про це головного лікаря.

А лікар, відомо, наказав би негайно забрати його додому. А куди забирати? Про санаторій і мови не може бути, бо тут нема на хліб, а не на санаторій. Куди ж тоді забирати? В цю темну конуру між дітей, щоб і вони болі набрались? Ублагала, таки ублагала сестру, щоб та затаїла від лікаря хворобу. «А що буде, коли виявиться? — спитала сестра. — Я тоді через вашого чоловіка шматок хліба втрачу». — «Не викриється, сестричко, не викриється! Лікарі так рідко заглядають до хворих, що всі хвороби викриваються щойно по смерті».

Такі-то Марисині гаразди. А ще кажуть, що всім полякам в Польщі добре. Аби їм таке добро було, поки світа та сонця. От вона, полька з крові й кості, з діда-прадіда, її чоловік так само, — а що це їм дає?

За лікарню треба платити. Могла б за нього оплачувати каса хворих, але біда в тому, що він втратив вже право на неї. Еге ж, ще позаминулого місяця вийшов йому строк. Кажуть, місто могло б платити за лікарню, коли б представив свідоцтво убожества. Але те свідоцтво виходити — несила. Кажу вам, дівчата, просто несила. Як стануть тебе відсилати від дверей до дверей, від номера до номера, то вкінці так замакітрять тобі голову, що вже сам не знаєш, чого від тебе хочуть і чого тобі від них треба.

Марися, слово гонору, вже думає, що таку тяганину з тими номерами навмисно придумали для того, щоб біднякам відхотілося користуватись свідоцтвом убожества! Де ж хто видів, щоб три дні витратити в тому магістраті і все ж не довідатись, як дістати те свідоцтво! Ходили б за ним ті, що вигадали його!

І так мусить Марися щодня, поки піде на фабрику, занести щось чоловікові у лікарню, і то не що-небудь, а щось поживне, бо ж людина на груди хвора! Мусить і дітям залишити щось з'їсти, — хоч ті лобуряки тільки переводять страву, бо он як порозливали юшку та хліб подробили, — а для неї вже не вистачає. Отаке-то! Розповідь Марисі пригнобила Сташку. Отаке-то. Скільки часу, близько п'яти років, працювали разом, ніби й зналися, як лисі коні, як то кажуть, а виявляється, що воно не те. Чи не від того це пішло, що вони там, на фабриці, до тої міри звикли одна до одної, що й помічати перестали?

А може, воно ще й тому, — сама себе зажурила й сама себе розрадила Сташка, — що Марися заміжня, а на фабриці в них здавна завівся звичай, що поза фабрикою зустрічалися між собою тільки дівчата. Крім вільного часу, вони мали ще вічну тему для балачки, яка вже не могла цікавити заміжніх. Це, як зразу ж можна здогадатись, кавалери.

Тепер усе це набік. Тепер треба щось робити, аби хоч трохи полегшити становище Марисі. Певна річ, заправляти всім буде не хто інший, як вона, Сташка. Буде діяти сама, без допомоги Бронка, щоб показати йому, що й вона щось може. Смішно, слово честі, смішно думати, що в кого рум'яні щічки, то нібито й нездатні на серйозні справи. Ха! Ще й як здатні! Ми, власне, це збираємося довести!

Думки ці зачіпають Сташку тільки між іншим, бо ж найголовніше, — вона це розуміє прекрасно, — не в ній і не в Бронкові, а в тому, щоб допомогти як-небудь товаришці, і що теж дуже важливо, — може, навіть важливіше за перше, — навчити старого рахуватися з їх волею!

Марися того дня більше на роботу не вийшла, а Сташка показалась на фабриці наприкінці дня, щоб порозумітись з іншими дівчатами. Отже, ухвалено, що на той випадок, коли б Ізик не захотів зарахувати дня Марисі, Стасі і Вероніці, решта робітниць має виступити в їхню оборону, а не мовчати, як досі бувало, з похнюпленою головою.

— А як прожене з роботи? — вихопилась котрась з нових.