Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Мені рішуче не подобається така філософія. Моє кохання не прагне індивідуального. Воно вимагає підладжуватись, іти на компроміси, пробачати, але завжди в ім'я нас обох.

Вколола думка, що, може, це просто підготовка з боку Севера до чогось більш неприємного для мене, але я поспішила прогнати її геть.

— Ти вже заручена з ним? — питає мене Оксана тим удавано байдужим тоном, що ним деякі жінки орудують не менш вправно, ніж швець шилом.

Виразно відчуваю в її питанні пастку для себе. Безбородько винний у тому, що я не злюбила слово «наречений». Мені б не хотілося, щоб цим словом називали Севера, бо я дуже не хочу, щоб Север чимсь був подібний до Безбородька.

— Він не є мій наречений, він мій милий. А це важливіше, — ні?

— То він не хоче офіціально заручуватись з тобою? — отакий фальшивий висновок робить Оксана з того, що я сказала.

Не знаю, чого це їх, власне кажучи, так обходять ті офіціальні заручини. Зоня теж раз по раз пиляє мене за це.

— Смішні ви всі… Тепер не модно заручуватись! — не знаю вже, як боронити себе й Севера.

— Так, не модно, зате безпечно. Я на твоєму місці таки настояла б на тому, щоб він офіціально попросив у мами твоєї руки. Хай купив би вінчальні персні. Хай би хтось з твоїх вуйків-священиків офіціально поблагословив їх, щоб міцніше пропечатати… Я на твоєму місці зробила б так, бо… щось мені здається, що той твій доктор — не зовсім чесна людина.

— Якщо ти хочеш, щоб ми перестали знатись, то продовжуй свої нісенітниці, — сказала я вже з сльозами на очах. Мені справді хочеться плакати, але не від того, що Оксана так думає про мого милого, а від того, що такі підозри вже раз закралися були до мого серця. Правда, я їх миттю відігнала, вилаяла себе, покарала, урочисто заприсяглася більше не пускати їх і на поріг мого серця, але вони хоч тільки раз навістили мене, проте таки залишили слід у моїй пам'яті. І ось тепер спогад про них збігається з тим, що сказала Оксана.

Наша Мариня, яка коли б могла, то зірку зняла б з неба для мене, відводить мене вбік для секрету.

— Славуню, треба, щоб доктор Мажарин сказав мамі, що він собі думає. Як ти гадаєш? Ще не пізно… можна б при однакових коштах відгуляти й два весілля разом…

— Мариню, — цілую м'яке вже, а колись таке туге обличчя, — не говорім про це. Це для мене дуже прикро.

Мариня стягає свої густі, все ще блискучі брови.

— Якщо б він тебе скривдив, то господь важко скарав би його.

— Мариню!!

— Я мовчу, Славуню, вже мовчу…

Вона вмовкає, але я серцем чую, що вона ремствує на Севера: в чому справа? Я й сама починаю відчувати своє не зовсім зручне становище. Захищаю Севера від цих нападок, хоч в душі не можу не признати його деякої вини хоча б у тому, що своєю поведінкою він дає привід думати, що він винний. Його однієї розмови з мамою вистачило б для того, щоб зняти з себе всяке підозріння. Невже ж він не бачить, не відчуває, що атмосфера довкола нас починає згущуватись і що саме від нього повинно прийти розрядження цієї атмосфери?

Я запропонувала поїхати на лижах за місто.

Благословляю нашу епоху спорту. При жодних інших умовах не годилося б мені йти одній з мужчиною у ліс, хоч би й зимою.

Спорт, слава аллаху, дозволяє цю вільність.

Север їздить погано. Це мушу визнати з усією прикрою для мене об'єктивністю. Поганий стиль його їзди полягає в тому, що він просто-напросто боїться. З'їжджаючи з гори, він надто згинає коліна. Згинає їх не як сміливець, який збирається перескочити перешкоду, а як невправний хлопчак, який боїться стрімкого спаду.

Тому й стараюся, щоб він менше з'їздив з гори при публіці. Воно, напевно, завжди так буде: його успіхи будуть подвійними успіхами, його невдачі будуть моїми потрійними невдачами.

Ми їхали, їхали кілометр за кілометром, горбок за горбком, аж заїхали в ліс. Перед нами виросла досить стрімка, утикана де-не-де кущами та яличками гора.

— Ти хочеш з'їхати з цієї гори? — з якимсь боязким недовір'ям спитав Север.

Я насамперед поцілувала його, а потім засміялася:

— Та що ти? Це ж зруб! Хіба ти не бачиш, скільки там причаєної небезпеки для наших бідних ніг?

— А чого ми прийшли під цю гору?

— Бо я хочу, тільки не гудь мене, я хочу… взятись з тобою за руки і видряпатись на самий вершечок гори.

— З лижами?

— О ні! З лижами це було б неможливо! Лижі заткнемо у сніг, і вони будуть для нас ніби орієнтиром.

Север не дуже захоплений моєю ідеєю. Бачу виразно по його обличчі, що він досить кисло сприйняв її.