Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Я перепрошую… за ту дратву. Коли ми будемо частіше зустрічатись, то я постараюсь навчитись висловлюватись при вас так, щоб ви ковтали й перетравлювали кожне моє слово. Ну, от ваша сестра забере і вас до себе. Навіщо ви їй? Не знаю, як для вас, а для мене ясно, що вона буде зацікавлена в тому, щоб чимскоріш позбутись вас з хати, і, очевидно, без тієї часточки, що припадає вам у спадок. Вона не зможе довго тримати вас у себе, бо, по-перше, це коштуватиме їй, по-друге, вона боятиметься, що ви постарієте і їй буде важче випхнути вас заміж, а по-третє, вона зможе вас приревнувати до свого чоловіка… А потім — ви мусите здати собі справу з того, що по смерті вашого батька ваші акції полетіли вниз. За вами вже не стоїть його авторитет. Там порожнє місце. Ви стоїте сама така, яка ви є. На вас деякі ваші знайомі, особливо ті, що могли бути вашими женихами, — чого ви знову так подивились на мене? Чи вважаєте, що слово «жених» непристойне? — от я вам скажу, що частина ваших кавалерів тепер буде дивитись на вас, як на таку собі картину, з якої зняли дорогі позолочені рами…

«А все ж таки він дуже неотесаний. Що це за манера порівнювати панну до такої собі картини?»

— Я вам скажу — чому. Більшість ваших кавалерів гониться за грішми. І я їм не дивуюся. Тепер, самі знаєте, диплом ще не посада, а жити й їсти треба, і тому й ведуться такі шалені лови за жінкою з посагом. Якщо не вдасться йому знайти роботи, то він за жінчині гроші зможе стати пайщиком в якому-небудь рентабельному підприємстві. І тому кожний з ваших кавалерів дивиться тепер на жінку як на надійне джерело утримання. А ви, на жаль, перестали для них бути тим джерелом.

— А кохання? — вирвалося в Ольги, як голос розпуки. — Ви зовсім відкидаєте цей фактор, — але, побоявшись, що він зможе не зрозуміти це чуже слово, додала: — Кохання — це найперша умова взаємовідносин між двома людьми. Як ви можете це не признавати! Чи, може, ваші, — з притиском підкреслила, — не визнають кохання?

— Визнають, панно Річинська, і ще як визнають! В даному випадку ми говоримо не про нас, а про вас. Кохання, панно Олю, добра річ, але у вас навіть воно перетворилося на торгівлю, яка тільки те й робить, що обчислює всі «за» і «проти»… От ви, молода, здорова, гарна, — я вважаю, що дуже гарна, дуже жіночна, — хіба вас не можна любити? Та задля вас можна голову стратити, а не то просто любити! Я не повинен висловлювати свої думки так відверто? Це вас так збентежило? Так збентежило?

Рум'янець обпік Олі шию, розлився, по трикутнику декольте й обличчі негарними лапчастими плямами.

— Але що з того? Той, що вас полюбить, буде так само у безвихідному матеріальному становищі, як ви самі, або… — він замовк, а коли вона, здивована, спитала його очима, що це має означати, додав: — Або з інших причин, скажім, не відповідатиме вам своїм становищем чи походженням, з причин соціального характеру не матиме доступу до вас. А заміж ви повинні вийти, бо треба якось жити. І от ваша сестра почне вас сватати. За кого зможе вона в наш час висватати дівчину з освітою, але без грошей? Хіба що за вдівця з купою дітей… І тут почнеться трагічне непорозуміння. Ви зауважуєте, панно Олю, як я по-інтелігентному коректно висловлююсь? Одна приємність вести розмову з таким співбесідником… Ну, я вже не буду!.. Я сказав, почнеться трагічне непорозуміння. Ви вважатимете, що зробила з себе жертву, коли молода, вродлива вийшла заміж за старого хріна. А він, з свого боку, вважатиме, що зробив вам ласку, одружившись з вами, з дівчиною без приданого. Він вимагатиме від вас доказів вдячності, а ви цього самого чекатимете від нього…

Ольга тихенько засміялась, кокетливо затиснувши долонями вуха.

— Досить, пане Завадка, досить! А то коли повірити вам, то мені не залишиться нічого іншого, як скочити з моста у воду.

— Чому ви так? Ви ж можете ще й працювати. Розумієте мене? Сама заробляти на себе. Вас не вчили, що жінка може й працею пробиватись крізь життя?

Завадка сам не знав, як влучно він націлив. У великій родині Річинських жінки всіх поколінь жили виключно за спинами своїх чоловіків. Дівчина росла, вчилася, наскільки цього було потрібно, щоб пристойно вийти заміж, доходила до своїх літ, їй знаходили відповідну партію, і на цьому кінчалась її життєва доріжка. Як довго жив чоловік, вона була на його утриманні, а по смерті жила або з капіталику свого приданого, або з пенсії чоловіка, у крайньому випадку — з ласки зятя чи сина. Навіть бойова тітка Клавда, хоч і незаміжня, не працювала так, як думає Завадка, тобто ніде не служила.