Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Катерина стояла у спочивальні перед дзеркалом і приміряла капелюх. Довгий жалобний серпанок, зважаючи на близьке весілля, не пустила по плечах, а пов'язала модним, коротким шарфом з лівого боку.

З неспокійною об'єктивністю оглядала себе в дзеркалі й прийшла до остаточного висновку, що дівчина напроти таки негарна.

Не кажучи вже про веснянки, що лізли навіть на губи і кінчики ушей, та руде, хоч хвилясте й з полиском, волосся, ціла постать була якоюсь блідуватою, сутулою, наочно непропорційною.

Ольга, наприклад, яка була значно кремезнішою від Катерини, справляла враження повненької, але зграбної жіночки. Вузьке батькове обличчя в Катерини не пасувало до такої короткої шиї і таких же коротких ніг.

Про свою невродливість дізналась Катерина відносно пізно.

Бувало таке, що коли Нелю чи навіть Олю батьки вихваляли вголос, то про неї, Катерину, говорили завжди не зрозумілою їй мовою.

Пізніше тільки зрозуміла сенс тієї конспірації.

Мариня навела її на слід куди простішим способом. Коли приходили гості до Річинських, то Мариня за кожним разом випихала Катерину за двері.

«Іди в сад бавитись» або: «Іди до дитячої, — коли це було взимку, — не показуйся гостям така розчіхрана…»

Катерина виходила, здивована, з протестом у маленькій душі.

Неправда! Неправда! Не була розчіхрана! Ніколи не ходила незачесана! Навпаки! Завжди любила мати на собі чистесенький фартушок і гладенько причесані кісочки. Що тій Марині сталось?

Але скоро, хоч не було їй навіть ще дев'яти років, Катерина зрозуміла, що справа не в зачісці. Бо чому Нелю, іноді замурзану варенням чи облиту кавою, як тільки хто приходив з чужих, хапала Мариня на руки і несла гостям перед очі.

Стало зрозуміло малій Катерині: Мариня соромилась за неї. Правда, Аркадій, а тим більше Олена, ніколи не дали відчути Катерині, що вона інша від решти дітей.

Подібно до того, як комахи в боротьбі за існування набувають захисного забарвлення, так і Катерина у тій же боротьбі позбулась схильності до романтики і нездорового опоетизування життєвих явищ.

— Катруся — то поважна, спокійна дівчинка, — говорили про неї в юності, ба навіть в її дитинстві.

І справді, була спокійною і поважною, бо інакше, не маючи вроди, здавалась би смішною.

В період, коли її ровесниці мріяли про нього, про перші листи, перші поцілунки, Катерина спокійними, тверезими очима розглядала світ.

Тому що Зоня прийшла на світ безпосередньо за нею, з волі Аркадія мусили вони разом дівочити: ходили на лекції танців, музики, на гімназійні вечірки й прогулянки.

І тоді ще чіткіше давала себе знати різниця між обома сестрами: неврівноважена, вертка Зоня завжди мала когось, хто коло неї упадав, писав любовні цидулки, підкидав крадькома квіти з чужого городу, проводив з лекцій додому, чатував на неї, як ішла до школи, — в той час коли їй, Катерині, майже не траплялось щось подібне.

Їх кавалери, переважно ровесники, були надто мрійливі, щоб зважати на матеріальний стан батьків своїх партнерів, і ще зазелені, щоб розуміти моральні якості таких, як Катерина.

Коли на якійсь вечірці дівчат було більше, ніж хлопців, то Катерина, як правило, перебувала в числі тих, хто не танцював, чи то пак, продавав петрушку.

На одній забаві, де Катерині теж судилося петрушкування, затримався був коло неї один гімназист. Пам'ятає навіть його прізвище: Сирота. Постала між ними дискусія на тему моральної вартості творів Винниченка.

— Як ви гостро думаєте, — здивувався.

Був то, мабуть, перший комплімент Катерині від хлопця, і тому могла сподіватися, що хоч цей вечір матиме партнера. Коли заграла музика, Сирота вибачився нетактовно і пішов просити до танцю її товаришку, яку перед тим називав обмеженою гускою.

Коли Катерина дозріла, ставлення до неї змінилося, хоч зміна та чомусь не радувала дівчину.

Отець Аркадій був тоді на вершині свого життєвого розмаху, був персоною грата як для комісара поліції, так і для єпископа греко-католицької церкви. Тому-то хлопці, яким ішлось про посаду чи наречену, що утримувала б їх, почали крутитись біля Катерини.

Раз на балу, прибуток від якого був призначений на користь Товариства інвалідів, Катерину навіть обрали королевою балу.

Не могла сприймати цього факту інакше, як безоглядну нетактовність, навіть глум з боку організаторів забави. Катерина забилась у гардеробну й не хотіла виходити в зал.

Почесний голова комітету цієї забави, приятель родини Річинських, доктор Гук, намагався пояснити їй, що королева балу — це не те саме, що королева краси.