Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— А ви ж учили мене не ридати, а здобувати.

— Я тебе вчив? А бодай я собі був ногу зламав, заки прийшов до тебе на подвір'я брати тебе на роботу. Ти, щеня, на кого дзявориш? Ледь зіп'явся на ноги і вже голос підносиш! Хто ти є і на кого заміряєшся?

— Ви ж самі казали, що в житті такий закон: старе відживає, а молоде утверджується.

— А вдячності крихту, людської вдячності, то що?

— Яка там вдячність, коли знову-таки ви ж самі нас вчили, що вдячність — це прикмета кволих, а завойовники не знають ні милосердя, ні вдячності.

— «Завойовники, завойовники»! Воюйте, рубайте до решти! Нате, беріть! — зробив він розпачливий жест руками. — Беріть, діліть! Маєте кооператив, Пєрожек… Беріть, діліть… все ваше… Мені не треба вашої вдячності!..

Мені нічого не треба, нічого не треба, нічого не треба! Беріть душу з мене, рвіть її на шматочки, чого стали! — Слина запінилася в кутках його рота.

Бронка взяла огида. Огида до цього безсилого людського мішка, напханого високими, бундючними фразами про силу волі, про завойовництво, про благородство духу, про боротьбу проти хвилі. І ось вилазить з нього клоччя, як з опудала, яке хтось розпоров для забави.

Бронко розумів, що це тільки істерика, а очунявши, шеф почне організовуватись. Він знав, що у Філіпчука великі поклади енергії і спритності, але поки що і однієї цієї сцени було досить.

— Не будемо поперед батька лізти в пекло, пане шефе, — заговорив Завадка. — Справа з профспілкою найближчим часом вирішиться, і вам однаково не затримати колеса історії. А тепер, хлопці, до роботи.

Філіпчук почав поправляти на собі галстук. Підтяг і обтріпав штани, ніби був вивалявся у пилюці, а потім тихо спитав у Завадки, підійшовши до нього плече в плече:

— Чого ти так ненавидиш мене, Броник? За що! За те, що я тебе в люди вивів? А я всю надію, прошу тебе, покладав на тебе, а ти…

Бронко чекав, що він казатиме далі.

— Я знаю, ти, може, не віриш, а воно таки так: ти подивись лишень на тих, що за люди! Куди вітер віє. А з тобою… Я і ти — ми могли б чогось досягти.

Бронкові кортіло копнути його, як пса, який ластиться після того, як його побили.

— Забагато честі для мене, пане шефе. Тим часом досить з нас цієї генеральної репетиції.

— Я не знав, що ти такий жорстокий. Я вважав тебе за поряднішого.

— А я не знав, що у вас такі ніжні нерви. Я вважав вас за більш витривалого.

Філіпчук глянув на Бронка поглядом, сповненим такої ненависті, що Бронкові мимохіть спало на думку: цього противника можна тільки недооцінити, але ніколи не переоцінити. Рудий вислизнув за ним, але ні для кого не було секретом, що досить було з розмаху відчинити двері, щоб розбити йому морду. Та цього ніхто не збирався робити.

Всі були під враженням того, що відбулося щойно на їх очах. Кожний по-своєму перетравлював це. Одне було певно: як би далі не склалися стосунки між ними й хазяїном, вони вже не будуть такими, як були досі.

Бронко чомусь згадав, як уперше став за реал. Будувати друкарню, тягнути вантажі і навіть монтувати під чиїмсь керівництвом машини — це було одне. А стати за реал — це зовсім інше. Складати літери, коли дивитися збоку, видавалося легкою дитячою забавою і стало важкою, майже неможливою до опанування справою, коли йому самому довелося з-поміж десятків гнізд каси виловлювати неслухняними пальцями потрібну літеру. Здавалось йому тоді, що ніколи не опанує він цієї техніки вправності. З'явились нові поняття, які суперечили тому, що дотепер він знав. Так, наприклад, з гімназії він виніс впевненість що квадрат — це геометрична фігура, і більш нічого, а тут виявилося, що це, крім того, і найбільша одиниця виміру. Страх його охопив, коли дізнався, що від нього вимагають запам'ятати і завчити 560 незрозумілих назв гарнітур. Чому ренат, чому гротеск, чому медіатель? Чи настане такий час, коли він зуміє без напруження пам'яті відрізнити латинську терцію світлу від двомітля? Це були безпросвітні лісові хащі, в яких на початку їхньої роботи розбирались тільки шеф і Бронків батько. Та оскільки шеф скоро відсторонив старого Завадку, то єдиним авторитетом, єдиним компетентним у цих вельми заплутаних, як здавалося Бронкові, питаннях друкарської техніки був лише принципал.

З часом цей авторитет, особливо відколи Бронко став близько до революційного руху, побляк, а його пишний мундир, перед яким Бронко, нікуди правди діти, колись тремтів, давно уподібнився до театрального реквізиту.

Проте до сьогоднішнього дня збереглася принаймні зовнішня, хоч не щира, проте видима форма підлеглості і пошани. Філіпчук навіть раз, будучи п'яненьким, похвалився: мовляв, він десь має те, що про нього думають його люди і чим вони займаються поза працею в друкарні. Але на роботі, зокрема в його присутності, ніхто і писнути не сміє.