Романик добре впізнав Ольгу. Не привітався ж просто тому, що взагалі не визнає таких міщанських формальностей, як шапкування перед прекрасним полом.
Видно, і цим разом нехтував міщанськими формами, бо галстук у нього зав'язаний косо, волосся наче навмисне розкуйовджене, а ліва рука демонстративно засунута в кишеню штанів.
Високий, худорлявий, небритий, з гострими рисами обличчя, довгою шиєю і гострим випнутим кадиком, Романик нагадував Олі неопірене хижацьке писклятко.
Він вийняв з бічної кишені піджака жмут паперів і демонстративно відсунув їх набік: мовляв, ось я який, записки в мене є, але я буду користуватись послугами своєї надзвичайної пам'яті.
Аврельця, пам'ятаючи мамині напучування, вийняла блокнот, щоб записувати найцікавіші місця з доповіді.
— Пізніше даси мені, — шепнула Маруся сестрі. — Хай думають, що я готуюсь до виступу. Пам'ятай, щоб пізніше блокнот — мені!..
Романик потягся до графина, налив у склянку води і з смаком випив її. Проїхав пальцями по чуприні, кашлянув і почав. А почав він з того (голос у нього напрочуд чистий), що, власне кажучи, українців як нації ще немає.
В залі хтось зловісно кашлянув. Його підтримав другий, а за ним третій кашель — як перекличка.
Романик, окинувши оком зал, вирішив пояснити:
— Панове, я маю на думці українців як націю в державно-будівничому значенні. Зрештою, так сказати, мій реферат дискусійний. Після реферату буду давати відповіді тим, кому щось буде неясно. А тепер є прохання вести себе парламентарно і замкнути двері. Хто спізнився — хай нарікає сам на себе.
— Слушно! Слушно! — підтримали його з різних кутків залу.
Романик знову ковтнув води, ніби цілющого трунку, від якого на нього повинно зійти натхнення.
— Отже, українців у розумінні нації-будівника, нації — творця прогресу історії ще немає.
— Ти, — почувся чийсь голос зліва від Ольги, — а Дніпрогес — то не прогрес?
По залу прокотився дружний сміх. Ольга й собі посміхнулася. Надто вже до ладу склалася оця гра слів.
Романик, витягуючи по-гусячому шию (від чого кадик совався то вверх, то вниз), продовжував:
— Отже, поки що українці проявили себе як отара баранів, яких експансивні загарбники для власних цілей ведуть на знищення, а вони йдуть з покірно похиленою головою, не здатні у своєму мерзенному сервілізмі [171] Раболіпство, підлабузництво (латин.).
на найменший опір…
— Мой [172] Вигук при звертанні у значенні «гей», «ой».
, та що ти!? — знову пролунав той самий глузливий голос ліворуч від Ольги.
В залі загомоніло. Романик зробив рух рукою: мовляв, йому важко продовжувати в такому гаморі.
— Дайте йому спокій! — пролунав знайомий, як здавалося Олі, голос із задніх рядів. — Для нього вигідніша теорійка баранів… А втім, він же не про нас говорить, а про таких, як він сам… Продовжуйте про себе, пане Романик, продовжуйте!
В тім «продовжуйте, пане Романик» було стільки явного глуму, що доповідач на мить розгубився. Гарячково, не здаючи, мабуть, собі справи, що робить, почав збирати докупи розкладені на підвищенні папери.
— Романик, продовжувати! — крикнув хтось безапеляційно, як можна було здогадатись, із своїх. Це опам'ятало доповідача. Рука відсахнулася від паперів, і він почав далі:
— Отже, це нонсенс, бо боягузи й так приречені на смерть. Сучасний українець не чинить опору насильникові, тому що в його склеротичних жилах, замість крові, тече гнила сукровиця, а мозок нації, її інтелігенцію, точить хробак опортунізму, пристосовництва і рабського підлабузництва [173] Автор у цій доповіді користувався фактичними матеріалами.
.
— Без автобіографічних довідок! — вигукнув хтось із залу.
— Тс-с!
— Тихо там!
— Хай далі городить!
— Мовчати!!!
Романик статечно перечекав, поки зал зовсім заспокоїться.
— Отже, українці такі, які вони є на сьогоднішній день, це — заповідник матолків [174] Йолопів (з пол.).
, півголовків, роззяв, роль яких в історії зводиться до служіння куди менш природно обдарованим, куди менш талановитим, зате спритнішим, не позбавленим рицарського духу, народам. Українці — це стадо історичних дурнів (зал обурено загув), яких хитріші сусіди віками обкрадають і в музиці, і в живопису, і в наукових відкриттях.
— Правду говорить, — вигукнув хтось, стримуючи сміх, — римляни в нас Овідія вкрали!
В залі зробилося весело. Хто не зрозумів дотепу, став упівголос допитуватись, хто це такий Овідій та як його римляни викрали у слов'ян. Романик не зразу опам'ятався.
Читать дальше