Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Давно колись, ще замолоду, пробувала піднести голову і стати на прю з чорними силами. Ставала дорослішою, пізнавала світ. Незабаром стало їй ясно, чому кавалери ганялися за нею, чому завжди діставала стільки квітів, коли сиділа в ложі театру (ген пізніше довідалась, що між її поклонниками були й такі, що робили собі ті витрати вже на рахунок її посагу), чому панове в гардеробі так воювали за те, хто перший має зняти їй мантильку з плечей.

Отой триповерховий будинок, що мав бути для неї основою самостійного життя, перетворився в її вісімнадцятирічних очах на прокляття.

В її молодому житті постала велика гризота. Хотіла комусь подарувати себе, своє молодече серце, всю романтику свого буття, а тим часом навколо себе бачила торги… торги… торги…

Не раз, пливучи в танці, почувала на собі погляди сумних очей. Ті, що могли б полюбити її з-за неї самої, не мали сміливості. Бо не мали досить статечного родового прізвища. Не мали навіть власного фрака. Не мали гонорових кавалерських боргів, щоб зважитися наблизитись до неї.

У той час був закоханий у неї її власний учитель музики. Знала, що шаліє від почуття до неї.

Клавді був він симпатичний, духовно близький, та й годі. Але почувала в собі потребу бунту, бажання помсти жевріло в ній постійно.

З якою насолодою потопче табу традиції, що заморожувало її молодість!

Ця думка скоро перетворилась у хворобливу пристрасть (яка ж вона була у цьому відношенні подібна до Аркадія!) і призвела до того, що вона перша заговорила з учителем.

Була певна, що він упаде їй до ніг і з сльозами дякуватиме за велике несподіване щастя.

Не сталось так. Був дурень! Ох, який же дурень! Голоп'ятий уявляв, що вона хоче купити його, ніби породистого пса. Почув себе ображеним у чоловічій гордості. Мало того, повів справу так незграбно, що про її невдалий виступ дізнались батьки. Зчинився скандал, якого ще не чули стіни їх дому. Мама розхворілась, зате Клавда вилікувалась від романтики.

Стала цинічною й вульгарною, як дівка з вулиці. Дивилась тепер на життєву панораму без завіси.

Ах, як бавилась у ті часи!

Набивала собі ціну. Ставила щоразу вищі ставки на себе, ніби на коня на перегонах, і… дозволяла програвати. Нікого не позбавляла надії стати співвласником прибуткового підприємства. Навпаки! Між своїми жертвами полювала Клавда на найбезнадійніше заборгованих. Своїми обіцянками і виразними натяками доводила до того, що вони залазили в нові борги, плекаючи надію виборсатись після вінчання.

Потім знічев'я поверталась до них спиною, залишаючи на слизькому з смертельно розчарованими очима.

Десь під сорок їй обридла ця гра. Клавда взялася за торгівлю. За війни, під час житлової кризи, вона торгувала кімнатами. Мала добре обізнаних у тому ремеслі агентів, які стягали до її каси просто казкові суми. Та прийшла девальвація. Клавда втратила все, крім доларів і золота. Збитки були дуже дошкульними, але не зламали її.

Роздивилась по світі і взялась за спекуляцію площами під забудови. Саме тоді сунули з Польщі на Галичину фаланги адміністративних урядовців, і площі ті шалено росли в ціні. Кон'юнктура стала такою, що за один день можна було заробити на півроку спокійного життя.

Але в цій справі не пощастило їй з агентами. Натрапила на таких шахраїв, що, якби вчасно не зупинилась, могла б опинитися на лаві підсудних.

Якийсь час придивлялась і добирала собі людей. Нарешті знайшла те, чого шукала. Першій їй прийшла ідея закласти по чисто польських містах крамниці з українськими народними вишивками. Справа розгорталася якнайкраще. Але раптово натрапила на ворога, якого спершу не враховувала.

За народні вишивки взялась українська кооперація.

Клавда Річинська була досить розумною і заздалегідь поступилась.

Тепер займалась тим, що виробляла посади та дуже певним людям позичала гроші під проценти. Цей інтерес давав їй менше прибутків, але натомість приносив багато переживань. Приходили до неї молоді хлопці, які лише шлюбом та посадою могли купити собі право на коханих, батьки родин, яким кінчалась виплата з фонду для безробітних.

Всі оті шукачі посад нагадували хворих, що, зневірившись у медицині, йшли за порадою до знахаря.

Одні не втрачали віри у свої дипломи, інші у своїй наївності пробували спертися на букву конституції, яка гарантувала всім громадянам право на працю, дехто ще вірив у щасливу зірку при своєму народженні.

Коли вже всі надії гасли, потрапляли на дорогу до тітки.