Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

В житті дівчини настала цікава зміна: уява стала її дійсним життям, а дійсність — уявою.

Проте, як не вабило Нелю життя у монастирі, як їй не хотілося ізолюватися від Катерини, вона довго не насмілювалась постукати у браму монастиря сестер василіянок на вулиці Сапеги.

Неля боялася розчарування. Боялась, що за тими мурами її зустрінуть не так, як вона собі уявляла. Може, не відразу зрозуміють те істотне, що в основі її рішення, — егоїстичне прагнення самій бути врятованою. Може, спочатку їм видасться підозрілим її бажання. Може, навіть не схочуть з нею говорити на цю тему, а звелять принести письмовий дозвіл матері, що вона не боронить своїй дочці надіти черничу рясу. Все це були ті незнайомі, чужі справи, які лякали Нелю вже тим, що вони не мали ніякого, хоча б побічного відповідника в її житті. Ніхто в їх родині не вступав у монастир, і тому у широко розгалуженій родині Річинських на цю тему не було жодної легенди.

Кружляти довкола монастиря Неля почала вже в половині жовтня.

Великий двоповерховий білий будинок під червоною черепицею відрізнявся від інших будинків того типу хіба що хрестом на найвищій вежі та різнокольоровими, з химерними лініями рисунка, вітражами у вікнах довгого коридора. Райдужний світ кольорів не відповідав внутрішнім настроям Нелі. Її більше приваблював монастирський сад, огороджений широким червоним муром, утиканий зверху битим склом. З-за муру визирали крони яблунь і груш. Сад, очевидно, був старий, бо гілля дерев було вкрите сірим, як полин, мохом. Сухого гілля на деревах не було, але сліди пилки видно було майже на кожному з них. Певно, там є сестра-городник, обов'язок якої — дбати лише про город і сад. Незважаючи на пізню пору, серед вже присохлого листя ще виблискували червоно-цитринові яблука і сірувато-зелені грушки, які під твердою непоказною шкіркою приховували золотий ароматний сік. Фрукти на деревах в цю пору осені належали в Нашому до рідких явищ. Якщо хазяїн запізнювався, то його виручали хлопчаки. Тут же, за цим високим муром, утиканим склом, плоди достигали на деревах, як люди у спокійній старості. Це свідчило про велику гармонію, про погодженість у взаємовідносинах між людьми і природою.

Неля уявила собі, що земля під тими старезними деревами вкрита темною, цупкою травою, вічно холодною

і ніколи не в'янучою. Сонце, мабуть, не зогріває там землі, навіть коли стоїть у зеніті.

Далі простягався монастирський город, огороджений парканом. Деякі дошки в паркані світились широкими шпарами, крізь які видно було, як пораються на вже майже оголених грядках з закатаними рукавами сестри-послушниці. На відміну від звичайних черниць вони носили ясно-сині ряси. Неля знала, що послушниці рекрутуються з простих, без середньої освіти, дівчат, які, навіть прийнявши сан, виконують роботу прислуг. Неля відвела очі від цієї картини. Вона видалась їй надто буденною, надто близькою до світу, з яким вона збиралась розпрощатись.

В середу, двадцятого жовтня, Неля постукала в браму — потягла за ручку дзвоника до монастиря василіянок.

Перший дзвінок не викликав ніякого відгомону. Неля смикнула ще раз, а потім ще раз поквапливо потягнула за ручку.

Здивована таким нетерпінням, сестра-воротар відчинила браму. Кирпатенький, злегка заломлений ніс, бліде лице з свавільними вусиками в кутиках рота не зробили на Нелю черничого враження.

— Я хотіла б побачити матір ігуменю…

— Матері ігумені немає — чемно відповіла черничка, а пальці її тим часом поспішали вже перекрутити ключ у замку.

Але тут прочинились двері навпроти (досі Неля їх не зауважила), і молода жінка запитала:

— Хіба сестрі Єренеї не відомо, що в деяких справах я заступаю матір ігуменю? Прошу, — звернулась вона до Нелі, наче б ці відвідини були давно умовленою справою, — прошу до кабінету.

Кивнула Нелі на фотелик веселого зеленого кольору, а сама стоїть, сховавши руки в рукави ряси. Мабуть, дуже короткозора, бо все мружить очі.

Велика шафа з розкішно оправленими книжками має навстіж відчинену одну половинку дверцят. Це справляє приємне враження. Книжки не виглядають, як мертві предмети за скляними гратами, хоч, можливо, мало хто торкається їх. Такі вони новенькі і пишні у своїх блакитно-золотих плащиках.

В кутку стоїть пальма. Ні, не пальма, а якась дівоча рослина з широко розгалуженим листям. Вона здається сумною, незважаючи на достаток сонця і велику чистоту довкола. Стіл застелений вишиваною, з ще блискучими слідами від прасування, скатертю. На столі — залізний ножик-жабка, що його на селі має кожний пастух. Над дверима — чорне розп'яття. Христос на ньому врівноважений і має майже задоволене обличчя.