Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— І не кажи, Броник! І хіба те, що ту Браун роздягли догола, завивали у мокре простирало, сідали на голову і били до втрати свідомості, — це не краяння живцем? А ті гумові рурки, що їй вкладали в ніс, а потім опускали їх в якусь смердятину, а при тому затуляли рот, аби мусила носом дихати, — то що? А все ж таки вдалося їй переслати грипс на волю, файно це, Броник!

— Звичайно, Стахо! Товариші переслали записку у прогресивні закордонні газети. Зчинився шум, не який-небудь, а світового масштабу! Розумієш, у Львів приїхали закордонні кореспонденти. Почались, вважай, демонстрації і страйки. Справа стосувалась вже не однієї Браун. Народ став домагатись амністії для всіх політичних в'язнів і покарання катюг.

— І суд погодився судити тих поліцаїв, — так, Бронку?

— Суд, суд! Уряд, розумієш, Стахо, уряд під напором громадської думки, або, вірніше, з страху, щоб не дійшло до демонстрації і страйків у цілій Польщі, пішов на поступки. Етці Браун дано змогу виступити з судовим позовом на тих-о поліцаїв.

— Йой Броник, одна дівчина, а стільки шуму наробила!

— Ото-то, — зрадів Броник, — масові розрухи, — розумієш? Цього нам тепер найбільше треба. Невже ж це й до тебе дійшло, Стахо?

— Броник, а тих поліцаїв направду засудять?

— Засудять, але не направду. Пізніше випустять, лише, може, переведуть в інше воєводство на роботу. Слухай, такі кадри вони шанують! На таку роботу навіть не кожний поліцай здатний.

— Броник, а їй нічого за це не буде, що подала на поліцаїв?

— Якщо вчасно зуміє втекти за кордон, то нічого не буде.

— А вона втече, як ти думаєш, Броник?

— А ти хотіла б, щоб вона втекла?

— Питання! А як ти думаєш, Броник?

— Думаю, що коли над тобою попрацювати, то з тебе ще можуть люди бути.

— Смішний…

— Я серйозно, Стахо.

— І як будуть з мене вже люди, тоді ти полюбиш мене? Ха-ха-ха…

— А що ти розумієш під «любити»? Мені вже страшенно подобається обіймати тебе, але я думаю, що це ще не любов, дівчино…

Стаха закрила долонями обличчя. Поміж пальцями зиркало одне лукаве, блискуче, як скельце, синє око.

«Смішний ти, Броник. А мені більш нічого й не треба, аби тільки подобалося обіймати. Полюбиш, полюбиш мене такою, як стою перед тобою. І сам незчуєшся, як полюбиш!»

Згодом Бронко почав брати Стаху з собою і на робітничі збори. Треба було деякого часу, щоб Сташка звикла до нової обстановки. Коли Бронко вперше запропонував їй піти з ним у клуб польських робітників «Дом роботнічи», Сташка уявляла собі, що там буде, як у читальні на Мнихівці: коротка доповідь, яку вислуховують до кінця хіба що старики, а пізніше танці і «товариські забави» з «темними монастирями» включно.

Тим часом Сташку зустріло цілковите розчарування. Найперше, доповідь була не коротка, а навпаки — довжелезна, і до того ж польською мовою.

Сташці так стало скучно, що вона, не звертаючи уваги на доповідача, почала розглядатись навколо. Подобалось їй, що стіни клубу прикрашені плакатами і афішами, а на лампі під стелею — зеленкуватого кольору абажур з гофрованого паперу. Проте, звичайно, й мови немає, що зал тут був краще прибраний, ніж у мнихівській читальні.

Пізніше, замість танців і товариських ігор (де Сташка могла б показати себе у всій своїй красі і спритності!), почалося обговорення тієї скучної, на її погляд, доповіді.

І тільки з виступів, які, навпаки, за винятком якогось старика, що повторював сказане по декілька разів, були живі, а деякі з них просто гарячі, зрозуміла нарешті Сташка, що вся ота балаканина оберталася довкола індивідуальних і колективних договорів друкарських робітників (не об'єднаних у профспілки) з власниками друкарень.

Коли по дорозі додому Бронко спитав її, що зрозуміла вона з усього почутого, Сташка воліла не відповідати на це питання.

— Ти чекай! Я дивилась на тих ваших жінок. Щось я там ні однієї пєнкносці не зауважила. Хоч би на сміх курям хоч одна молода і ладна, що називається…

— Але з доповіді… з доповіді, що ти запам'ятала собі?

— А ти що, — фиркнула на нього Стаха, — екзаменувати мене хочеш? Диви, який мені учитель знайшовся!

— Значить, ти нічого не зрозуміла? Я так і думав. Скільки разів товчи тим ідіотам, що перед народом треба виступати популярно… А я думав, що ти послухаєш доповіді і подумаєш про своїх дівчат з фабрики. От чорт би то побрав! Ну, а тих, що виступали, то ти хіба розуміла?

— Йой Броник, дай мені спокій, а то, бігме, нікуди більше з тобою не піду. Якби я була знала, що ти будеш мене… ха-ха-ха… екзаменувати, то була б слухала по-інакшому… А то розглядалась по залу… І ти знаєш, ні одної зграбної фігурки там не завважила…