Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Цей хам (о, це якраз відповідне словечко для нього!) знаходив приємність у тому, щоб глумитись з неї, а вона обеззброєна перед ним вже тим самим, що не може дозволити собі знизитись до його рівня і відплатити, як говорять поляки, «пієнкним за надобне» [143] «Хорошим за гарне». .

— Ви, — пробелькотіла, вся червона з досади, — ви… я вас зневажаю!

— О, — ніби страшенно зрадів він з цієї звістки, — що ви кажете? Це для мене велика несподіванка, бо я був певний, що ви… що ви мене глибоко поважаєте…

— Ви, — знову почала Ольга нерівним від хвилювання голосом, — ви… — і, не знайшовши відповідного їдкого за змістом і все ж таки делікатного за формою слова, вмовкла.

Завадка забувся і зробив жест, наче хотів взяти її за руку, але опам'ятався і відсмикнув руку назад.

— Перепрошую, панно. А ви не хвилюйтесь. Проте сповідатись вам все ж доведеться. Я теж колись учився трохи катехізму і знаю, що вдаватись у розмову з безвірниками — дуже важкий гріх. Адже при сповіді ксьондз запитає вас: «Чи не заходила в бесіду з нараженням на небезпеку святої віри?»

— Ви… крім того, що не маєте сорому, ще й без совісті!

— Слухайте, та ви просто якась чародійка! Читаєте все, як з карт… тільки тут ви трошки помилились. В мене трохи совісті є. Правда, малувато, а все-таки є. Якби я зовсім не мав совісті, то, наприклад, міг би відкрити вам очі на вас самих і показати вам, яка ви смішна (він акцентував слово на першому його складі), романтична, сентиментальна панянка. Такий собі донкіхот в спідниці. Але, бачите, я не роблю цього з жалості до вас. Мені не хотілось би, щоб ви були про себе тієї думки, що й я.

Ольгу як би хто наврочив: вона й слова не зронила, і з місця не рушила. Стояла і слухала його з понурим, злим виразом обличчя, з якого годі було вичитати, як вона реагуватиме наступної хвилини.

— Ви обрадували мене. Ви мовчите. Вам нецікаво знати, чим ви мене обрадували? Не вірю, щоб це було для вас зовсім байдуже. Ну, хоч ви й не питаєте, та я однаково скажу, чим ви мене порадували. Я, признаюся вам, цінував вас вище. Ні… ні… не вас особисто, а дівчат, перепрошую, панянок вашого кола взагалі. Правда. Мені здавалося, що панни з так званого вищого кола все ж мають трохи більше клепок у голові. Але якщо вони всі так розвинуті, як ви, — то наша взяла!

— Ви, — повернувся нарешті до Ольги дар мови, — не заслуговуєте навіть на мою погорду!

— Слухайте, ви висловили дуже правильну думку. Тільки ще одно… Ще півхвилини, панно Річинська. Щось мені серце віщує, що ми ще зустрінемося з вами.

— Ви смієте ще…

— Ха, чого ж це мені «не сміти»? Панна Річинська витратила понад чверть години на розмову зі мною, і я ще маю «не сміти». Та мене ніби хто на десять коней посадив, а ви кажете… Чекайте, чим я прогрішився знову, що ви так смикнулися?..

Ольга не хотіла й не могла більше слухати того «типа». Вона рвучко повернула до міста і пішла щораз швидшим кроком, місцями підтюпцем, далі, скоріше від тієї страшної людини, далі від своєї поразки, в якій вона більше не сумнівалась.

Коли Бронко спізнювався, Сташка ремствувала і хвилини всидіти не могла на одному місці, проте в глибині душі була певна в ньому, а тому й спокійна. Вона знала, що її хлопця можуть затримати справи у друкарні, якісь збори, якісь їхні чоловічі суперечки, але ні в якому разі не інша жінка, а це — найважливіше.

За той рік, що вона ходила з Бронком Завадкою, Сташка досить добре вивчила характер свого хлопця, щоб дозволити укріпитися цьому почуттю безпеки за нього.

Могла тужити, прагнути бути біля нього, казитися від того, що примушує довго чекати на себе, як посолена, бігати під його вікнами: чи дома, чи не дома, могла й заплакати спересердя, коли нарешті приходив, — але це не були ревнощі, бо Сташка знала, що Бронка їй ні до кого ревнувати.

Хоч Кукурби жили на тому ж Мнихівському передмісті, що й Завадки (тільки Завадки по Черешневій вулиці, а Кукурби на початку Медової), і в дитинстві Сташка не раз брала участь у походах Медової на Черешневу, познайомилась вона з Бронком вже дорослою, в читальні «Просвіти». Сташка забігала сюди на танці десь з чотирнадцятого року життя, тобто через рік після того, як почала працювати на фабриці Гольдштрома. Бронко ж став заходити сюди пограти в шахи значно пізніше.

Сташка звернула увагу на Бронка насамперед тому, що він не помічав дівчат, в тому числі, зрозуміло, і її. Сташку це злостило.

Подумаєш, яка нездобута фортеця! Ще не таким скручувала голівки, як горобчикам, і ані пікнули!