Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

І справді, Неля мала дуже пушисте, наче шовкове волосся, що при найменшому русі повітря збиралось летіти у простір, мов пір'ячко. Це, особливо при сонячному сяйві, створювало ілюзію, що Нелина голова випромінює світло.

Іншим над усе подобалось її обличчя. Був на ньому великий спокій, що, здавалося, походив не тільки від ідеальної пропорції, але мав своє джерело в глибокій гармонії зовнішнього з внутрішнім у цій дівчині.

Мала анемічні, блідуваті уста, але ніколи, навіть на вечірню забаву, не вживала помади. І ці бліді, ніби ще незбуджені до життя уста мали свою принадну, одурманливу силу для багатьох чоловіків.

Хто бачив Нелю на пляжі, в купальному костюмі, забував про її обличчя й волосся.

Місцевий художник (єдиний на все містечко) не міг дати собі ради з відтінком Нелиної шкіри. Золотистий. Теплий. У прямому розумінні — оксамитовий. Хтось з студентів запитав художника, як зробити, щоб самому доторкнутись того оксамиту? Таке запитання лише розв'язало язик художникові. Він прочитав цілу лекцію про зв'язок між зоровим враженням і сенсом дотику.

Жінки не всі ставилися з симпатією до Нелі Річинської. Ніхто не заперечував Нелину красу, але були такі, що вважали її за рафіновану позерку.

Коли йшла містечком, струнка, з замріяними очима, обережна в кроці, наче несмілива, то її скромність здавалася кокетством, а меланхолійний вираз обличчя — робленим. Був час, що Нелю вважали не тільки найкращою, але однією з найбагатших панночок у містечку, — звідки ця меланхолія? Чого, власне, потрібно їй ще до щастя? Пощо це кокетування незрозумілим смутком?

Проте не була кокеткою, як не почувала себе й щасливою.

Олена пам'ятала ту хвилину, коли акушерка піднесла їй, пригнобленій тим, що четверта дитина знову дівчина, скупану вже дитину і сказала:

— Не гнівайтесь на неї, пані. Вона має вам принести велике щастя в житті. Дивіться, яке воно гарнесеньке…

Слова ці повторила Олена Аркадієві, і вони якось затяжіли над дитиною. Наче батьки повірили, що на долю цієї дитини випало ощасливлювати інших. Олені, схильній по своїй натурі до посвят, подобалась така життєва місія, але Аркадій зробив своє застереження:

— Як усе щастя роздасть іншим, то що їй залишиться?

А проте він більше, ніж Олена, любив виставляти Нелю напоказ і захоплення гостей небуденною красою дівчинки брати нерозумно за рахунок своїх особистих заслуг.

— Що за чудова дитина! Скажи, як ти називаєшся? — питались по-дурному, хоч дитина не мала сумніву, що гостям відоме її ім'я. — Що-о? Ти німа? Ай, така гарна дівчинка, а німа!

І тоді, коли чотири сестри стояли півколом, незаймані, її силоміць виставляли перед гостями, під лампу.

— Що за чудовий колір волосся! А очі… Чи бачив хто таке? Мої панство, та дитина має зелені очі, як трава! Тьху! Тьху! На пса уроки. Відколи живу, ще не бачила таких очей!

Неля запам'ятала від тих часів жовті, задимлені пальці мужчин і пухкі, ніби на пружинах, груди жінок.

Аркадій сварився на Нелю, а потім сам реготався:

— Фе, Нелько, фе! Як можна було так зробити! Пані цілує тебе, а ти береш і таки при пані витираєш хустиною личко. Чи так роблять добре виховані дівчатка?

Діти любили Нелю. Особливо ті, з якими мама забороняла їй бавитись, щоб дитина не спростилась в їх гурті.

— Нелька! Нелька! — махали їй руками здалека, як тільки вона виривалась до них на вулицю. Задихана, зворушена теплим прийомом, віталась з ними хапливо, одурманена солодкою знадою руху, галасу й милого безголів'я.

— Бавимося у ковалевої паняночки! Паняночки! Паняночки! Дівчата, хто буде ковалева паняночка?

— Нелька! Нелька хай буде ковалева паняночка!

Вона стояла посеред кола, як ковалева паняночка, відзначена й удостоєна, але сумна й розчарована тоді, коли її ровесниці могли крутитись і співати.

У школі, хоч ніколи не була першою ученицею, її змушували виступати від імені цілого класу чи то від імені дівочої гімназії на різних святах, до похоронів заслужених фундаторів школи включно.

— Чого ви хочете від мене? Я не вмію промовляти, — боронилась перед товаришками.

— Та ти не будеш говорити! Ти маєш тільки стояти собі отак, на прикрасу. Нелю, ціла кляса хоче цього, а як ти можеш відмовити?

В тому й лихо. Через оту свою нещасливу красу Неля стала ніби загальною власністю, до якої мали претензії і клас, і школа, і сестри.

Про батьків годі й згадувати. Вона була панна Неля, дочка отця Аркадія Річинського.

З натури була Неля несміливою. Дехто пояснював це надмірною вродженою делікатністю. Завжди наче боялася вразити когось чи заподіяти кому прикрість своїм одвертим, відмінним поглядом на справу. Ніколи нікому не перечила, хвалила чемно те, що іншим подобалось.