Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Що з вами, Завадко?

— Заболіло в мене серце, товаришу Мартинчук.

Десь над ранком відчинились двері. Ті, що здрімнули, прокинулись як ошпарені. Напевно, здавалось їм, що спали на своїх постелях і, чого доброго, поспізнювалися на роботу. Бувалі тюремники подумали, що їх викликають на допит, а зовсім наївні взяли звідкись, що до камери принесли сніданок.

У дверях з'явився молодий, навіть симпатичний з лиця поліцай.

— Броніслав Завадка, з речами, ідете додому…

Бронко відразу подумав, що поліцай механічно проголосив формулу «з речами додому», бо ж ніяких речей ніхто з них не мав при собі, але тут же зрозумів, що це було сказано не випадково. Йому веліли саме так викликати Завадку. І треба було признати, що вони до деякої міри досягли своєї мети. Мартинчук, правда, нічого не сказав, але таким красномовним жестом почухав потилицю, що Бронко зрозумів його без слів. А Пшеничний — той прямо став ремствувати на всю камеру.

— Пан з паном і тут знається. Кому ні сіяти, ні орати, ні молотити, тому додому, а ти сиди, хлопе…

Перед самими дверима, незважаючи на протести поліцая, Бронко повернувся лицем до камери:

— Товариші! — хоч підборіддя затремтіло в нього, голос прозвучав упевнено, і то з ноткою такої непідкупної щирості, що хіба лайдак не повірив би йому. — Товариші… поліція пускається… на провокацію… мене… випускають, аби… створити видимість, що я співпрацюю з ними… Не вірте, товариші, це…

До камери зайшов ще один поліцай.

— Ано, винось сєн, пан! — виштовхнув Бронка за двері.

— Падлюки! — кинув, як плюнув, їм Бронко в лице.

Молодий не відізвався, а вусач промовив флегматично:

— По-русинську нє розумєм. Коридорем налєво — марш!

Надворі світало. Бляклий місяць скидався на паперове кружальце, приклеєне до темної оксамитної поверхні неба. Світанкова холодна тиша ніби зачарувала місто. Невиразні нагромадження будівель, непорушні крони дерев, безлюдні вулиці, артезіанські колодці, так звані помпи, біля яких вдень так людно і гамірно, темні спущені штори крамниць — все здавалося бутафорією, розставленою декоратором на великій сцені.

У загальній тиші лунко відбивалися Бронкові кроки по тротуару. Ступав різкіше — відгомін зростав, тихіше — гул від кроків слабнув.

На вулиці Легіонів Бронко побачив чоловіка, який при тьмяному газовому світлі підмітав брук.

Жива людина в цьому бутафорському місті дивно розчулила Бронка.

Звернувши на Мокру, Бронко почув, що позаду хтось вийшов з провулка і обережно йде за ним назирці. Дорога була грунтова, тому і звук кроків губився в поросі, наче в моху.

«Він зовсім ідіот, коли думає, що мені тепер щось інше в голові, крім подушки», — подумав Бронко, і йому закортіло сказати про це шпикові в очі. Повернувся по-військовому — і оторопів.

За ним крокувала простоволоса, коротко підстрижена, в темному жакеті і ясному платті дівчина. Порівнявшись з Бронком, спитала безбарвним голосом:

— Підемо?

Від несподіванки чоло Бронка вкрилося потом. Перед ним стояла дитина. Він окинув одним поглядом, незважаючи на півтемряву, вузькі гострі плечики, плоску фігурку і дав їй не більше як чотирнадцять, від сили п'ятнадцять років. На дрібних недорозвинених губах густо накладена помада, що, як здогадався Бронко, було водночас і видимою відзнакою її ганебної професії.

— Ну, підемо? — підморгнула вона і при тому зробила рукою жест, від якого Бронко сплюнув з огиди.

— А скільки тобі років? — спитав, хоч знав, що, замість відповіді, чекає його одна лайка.

Воно так і було.

Дівчина грубо лайнулась, але не це було найстрашнішим. Жахливим був вираз її очей. Вся моральна твань, передчасна дозрілість і злісне смакування падіння відбились у тих темних нірках, як у мутному дзеркалі.

— …твою маму, хочеш мене навертати? Тато мені знайшовся, ха-ха-ха! — Її сміх був хрипкий, як у сифілітиків.

На її крик піднялася жіноча постать, що, напевно, лежала на насипі. Була також коротко стрижена, в темному не то плащі, не то халаті. Не була старою, але в брезклім, ляльково розмальованім обличчі чаїлася смерть, прикрита оболочкою набіленої шкіри, наче смертним серпанком.

— Що за гранда? [132] Скандал (пол.). — запитала п'яним, як здалося Бронкові, голосом. — Фраєр не хоче заплатити?

Сплюнула наперед себе.

— Чуєш, навертати мене хоче. Ха-ха!.. Який татунцьо об'явився. А як була в закладі, то дідько вас тоді видів… Маєш папіроси?

Бронко вирішив під будь-яким приводом випитати в них, що за заклад мала молодша на думці. Саме недавно попалась йому в руки стаття — обвинувачення відомого польського літератора на адресу вихователів дитячого закладу у Студзіньці на Поморі. Справа дійшла до прилюдного процесу, в якому на лаву підсудних сіли монахи-братчики, а в ролі свідків виступали скалічені діти-вихованки. Незважаючи на те, що польські костьольні власті всіляко намагались не допустити до скандалу, тобто прилюдного процесу, справа ця стала предметом обговорення, точніше засудження на сторінках прогресивної преси. Тим-то і тепер слово «заклад» наче прикувало Бронка до тієї дівчини.