Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Слава Йсу! Боже помагай! — кланяється на всі чотири сторони Марічка, ніби молода, коли на весілля запрошує.

— Най бог помагає і тобі, донько!

— Йой сестричко, то сми давно не виділися…

— Марічко, ади, місце коло мене чекає тебе.

— А коло мене, сестричко, не станеш?

Марічка посміхається тими своїми блідими, як пелюсток виссаної півонії, губами за увагу і ласку, але місце вибирає собі таке, щоб тамтій тільки спину бачила.

«Господи боже, як то правда, що ти є, то пішли мені силу здержати свої руки. Присягаюся, що більше не недоїдатиму тобі ні просьбами, ні постом, ні молитвами, але цей один раз допоможи мені… Зроби, як сила твоя, щоб вогонь у моїх грудях перемінився у попіл… Аби я осліпла на той час, як вона поверне своє лице у мій бік… Аби я оглухла, коли вона слово вимовить», — молиться в думці Марічка.

Жінки, аби розвіяти оте гнітюче мовчання, що звідкись налягло над пралом, ніби важкий туман, забалакують і про те, і про це, але розмова уривається, як непослинена нитка при веретені.

Котра не зиркне на Марічку, то хоч би й не хотіла, мусить подумати: як їй, сироті, здається, коли бачить тамту, по-молодицьки пов'язану?

А гляне та сама (не хочеш, а очі самі бігають від одної до другої) на Доцьку, то й знов поміркує собі: як їй на серці, що Дмитро з мусу оженився з нею? Як їй дивитися на оте личко чорноброве, що його Дмитро цілував, а мо', і цілуватиме ще?

Стара Крученючка знову сідає на дубок перепочити, а може, не так перепочити, як закурити. Мабуть, повимирали вже ті у Вишні, що пам'ятають Крученючку, коли вона не курила. Стара носить люльку, таку почорнілу, як сама, завжди напоготові, за пазухою. Викурить люльку і тут же наб'є її самосадом, щоб не воловодитись, коли забагнеться потягти.

— Газда дома? — питає Доцьки, по-чоловічому цвіркнувши слину крізь рештку зубів.

Крученюки з Курочками навіть якісь родичі далекі, але коли б і не родичі, то однаково не були б собі чужі, бо багач з багачем знюхається і за три милі. Крученючка навмисне вимовляє голосно оте «газда», щоб слово її понесло вітром чи водою аж до насіння Петра Мартинчука, скапав би його вік, як воскова свічка.

— Нема його. Пішов у двір, — несміливо гугнявить Доцька.

— Посилали, гадаєш, за ним? — допитується стара.

— Ага. Вчора був там, а сьогодні пані знову прислали. Та він не хотів іти, — виправдовує Доцька чоловіка.

— А певно, — підхоплює Крученючка, — що не хотів іти. Йому хочеться коло молодої жінки посидіти, а тут бери, гадаєш, та йди кудись! А не знаєш, чого хотіла дідичка від твого?

Марічка гатить праником, аж бризки летять довкола. Дивуватись лише треба, звідки в неї стільки сили набралося?

«Твій!» А той «твій» і вчора заступав мені дорогу. Якби не пригрозила я, що зчиню крик, то так і не вступився б з дороги.

Та не вперше Дмитро висліджує Марічку, але вона на всі його оправдання, на всі мольби, на всі присягання має тільки одну й ту саму відповідь: «Іди своєю дорогою, а мені дай спокій…»

Не судилося їй бути його жоною, то й любаскою не стане. І чути не хоче Марічка, буцімто одне її слово — і Дмитро плюне на все та піде з нею, куди очі понесуть. Не буде, каже, зважати ні на маму, ні на людей, ні на попа на землі, ні на бога в небі.

«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій…»

Ким була б в очах чужих людей, коли б жила з чужим чоловіком? Коханка? Не коханка. Жінка? Не жінка. А хто тоді така? А якби знайшлась дитинка поміж ними? Його звала б «тату», а писалося б по ній, як копилча яке? І куди вона не пішла б з Дмитром, то ніхто не сказав би: «Пішла Савицька», чи «жінка Савицького», чи там «газдиня Дмитра Ілька Повішеного», а казали б люди: «Пішла та, що з нею сидить Савицький», або ще гірше: «Пішла любаска Савицького».

«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій».

Чорною цяткою запеклася Дмитрова зрада у Маріччинім серці, ніби від удару слід під нігтем. Як тієї запечини під нігтем ні змити, ні зішкребти не можна, хіба що сама розсосеться, так і тієї чорної цятки на Маріччинім серці несила стерти ні сльозою, ні мольбою, хіба що колись… сама розсосеться.

«Іди, Дмитре, своєю дорогою, а мені дай спокій!»

А ця суха, дуплява, прости мені господи, стара верба хоче її шпигнути отим «твій». Та захоче Марочка, то той «твій» сьогодні побіжить за нею, як пес за господаревим возом, але не з тих вона, яких можна покидати, а потім знову підбирати!

— А чого? А що пані на те Дмитрові? Ти так і не доказала, — витягує з Доцьки кишки стара.

— Та, — запинається Доцька, — та… дідичка наважились, але мій таки… не хоче… до них приставати.