Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Вас, бачу, не цікавить розповідь про мою дівчину?

— Ні, я радо слухаю вас.

Глянув на мене спідлоба, мов не вірив моїм словам.

— Про неї можна багато розповідати… Коли я познайомився з нею, якось так склалось, що я почував себе дуже незатишно. Почував, ніби вузько стає навколо мене. Вам знайоме почуття, коли здається, що життєвий простір, навіть повітря, звужується?.. Звужується так, що виникає враження: ще трохи — і ви задушитесь. І коли я задихався у своїй келії… раптово ввійшла дівчина, широко розчинила вікна моєї в'язниці — і передо мною постав прекрасний, барвистий світ. Скажіть, чи можна не почувати глибокої, безмежної вдячності до такого створіння?

Мовчу. Це мусить бути особлива приємність, своєрідне задоволення — комусь приносити стільки радості. Маю вже вісімнадцять літ, але не пригадую, щоб я могла стати для когось джерелом такої радості.

— Чого ви знову задумались, Славо?

— Думаю над тим, чи ваша дівчина з наших сторін.

— Ви повинні її знати, Славо. Я так докладно описав вам прикмети, що зовсім неважко розгадати.

— А проте мені важко…

— Коли б не так темно, я показав би вам її фотографію.

Досі я сприймала його слова напівжартом. Була навіть така хвилина, коли мені здалося, що його слова в якійсь мірі мають відношення (боже, як це було зухвало!) до мене. Але тепер, коли він згадав про фотографію, серце в мене зовсім упало.

Ні мого, ні Нелиного фото в нього не могло бути. Мені стало так цікаво дізнатися, хто та вибрана, або хоч глянути на її фото, відразу ж запропонувала:

— Повертаймося. У світлі ліхтаря я зможу добре бачити.

Мажарин завагався:

— Ні. Я не хочу показувати вам своєї дівчини під ліхтарем. Ходімо далі! Бачите там світло? Під вікном чужої хати я її вам покажу…

— Так не хочу. Ви покажіть її мені зараз. Тут досить ясно, щоб побачити хоч контури обличчя.

— Вже? Таки тут?

— Вже тут! — повторила з упертістю, яка мені самій здавалась дикою.

— Добре. Тільки станьмо проти місяця…

Він посунув руки до кишені піджака, а серце моє зовсім ошаліло. Спочатку, з остраху, ніби зупинилося, потім закалаталось так, що я задихалась.

— Дивіться! — Він підсунув мені перед очі якийсь чорний предмет, надто малий для фото. Я тільки хотіла сказати, що нічого не бачу, як побачила… дзеркальце. Жарт, здавалось мені, вийшов досить примітивний.

— Не хочете, Славо, подивитись на мою дівчину? — запитав м'яко, і рука його оповила мої плечі. І за мить — не можу досі точно передати — я відчула, що це таки не жарт. Це не могло бути жартом, бо в його обіймах я вся тонула, падала в безвість стрімголов.

— Моя маленька… Моє золото…

І так знічев'я все, про що хвилину тому не сміла й подумати, раптом стало природним, чимось, що не могло не статись. Тепер мені здавалось, що наше кохання почалося ще з першої нашої зустрічі, хоч вона й не була надто милою.

Природним тепер в моїх очах було, що цей набагато старший за мене чоловік, хоч і називає мене маленькою, шукає захисту в моїх обіймах. Природним здавалося навіть те, що наше кохання виявилося вночі, на чистому полі. Север не спитав мене того вечора, чи я кохаю його, і я була невимовно йому вдячна за делікатність. Адже вся моя поведінка кричала про безумовне захоплення ним.

Не умовлялись ми також про те, щоб тримати нашу змову в таємниці, бо й це само собою розумілось.

Ми ще довго блукали полями, потім сиділи на його піджаку, розстеленому на траві, і, мені на сором, він перший нагадав, що треба повертатись додому:

— Пізня година… Що ти скажеш мамі?

— Скажу, що я була з вами…

— Не говори мені «ви».

Засоромлена, я сховала обличчя в зморшку його рукава.

— Для мене «ви» чи «ти» майже все одно… Але хай буде так, як ти хочеш… Хоч це байдуже… Правда?

Ми йшли, обійнявшись, ніби сновиди.

Дома ніхто мені не докоряв, що я задовго була на прогулянці. Тільки Неля подивилась на мене своїми прекрасними очима і спитала довірливо:

— Що сталось, ти якась така інша?..

Замість відповіді я кинулась їй на шию і почала палко, до нестями цілувати.

Чи цілувала я Нелю, мою сестру? Не знаю. Не знаю теж, як Неля зрозуміла мої поцілунки, але я була безмежно вдячна, що вже не потребую заздрити їй.

Вночі не могла заснути. Я ще й ще раз (але тепер куди сильніше) переживала кожне його слово, кожний дотик його руки, кожний подих його уст.

Нас розділяла тільки стіна. Мені здавалось, що за стіною він теж не спить. І коли я лежала отак у своєму ліжку, схвильована тільки-но пережитим, раптово спала мені шалена думка: вийти навшпиньках з кімнати, легенько застукати у двері й удвох чекати світанку.