Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Хочу знати, від чого він так пом'якшав. Ти не можеш уявити собі, яким зневажливим тоном розмовляв він позавчора зі мною.

Катерину розсмішила настирливість Слави.

— Навіщо ти розпитуєш, Славцю, про речі, які не стосуються тебе? Але хочеш знати — то я тобі скажу: я підкупила Кремера ціною своєї честі…

— Та що ти? — очі й уста Слави стали великими й круглими.

Катерина по-материнському повела долонею по Славиному чолі:

— Заспокойся, дурненька. Я утвердила в Кремера переконання, що мій наречений — багата людина.

— Але що це має спільного з… я не розумію, — забелькотіла Слава.

Катерина обняла її за голову і шепнула на вухо:

— Говорити правду — це теж належить до честі, Славуню.

Зоня скипіла і почала мені докоряти, що я зневажаю пам'ять батька та родину і ще щось, і ще щось, чого я не хотіла навіть слухати.

У татковій кімнаті навстіж відчинене вікно. Вже місяць вона провітрюється по покійнику. Гадаю, що татко на тому світі ображений з цього приводу.

Таткове бюрко. Татків молитовник. Таткова попільничка. Ці речі живуть ще на давніх правах, тоді як про самого татка згадують тільки в часі минулому: «Татко любив…», «татко не міг стерпіти…» — і при цьому плачуть. Я не можу плакати. Маю таке переконання, що смерть страшна тільки для тих, які не люблять по-справжньому.

Для мене — батько вибрався на прогулянку… І чекає десь нас у затінку розквітлої черешні. Відпочиває собі. Добре йому там (ні уколів, ні нападів смертельної задухи), і незчується, як прийдемо всі до нього, одне за одним.

Але чому вони вражені тим, що я не в розпачі?

Татко любив музику. Тут він не мав часу займатись нею, але мав пристрасть до неї.

Тішило його завжди, що ми всі п'ятеро маємо музичний слух. Перед самим батьковим відходом від нас чула я пісеньку просту, але милу, яка мені сподобалась. Напевно, вона таткові теж сподобалася б, але я не можу заспівати тієї пісеньки для нього, бо в хаті — офіціальна жалоба.

Уже місяць мій татко не страждає. Ще досі часом прокидаюсь з острахом, слухаю. Тихо. Слава богу, тихо. Ні стогонів, ні зойків.

Від цього мені так легко на серці! Кроки мої стали плавніші, і руки знімаються, як би до льоту. Здається мені, що я не говорю, а я співаю.

— Славцю… Славцю… — докоряє мені мама, а очі по береги у сльозах. — Аж тепер видно, що ти мало любила татка!

— Але ж я люблю татка, мамцю! — кажу, і здається мені, що бачу, як татко з-під черешні махає до мене рукою. Татко відійшов від нас матеріально. Але цей факт спричинився до того, що татко повертається до мене кожної години, кожного дня щораз у пишнішій, щораз у багатшій духовній формі.

Оживають, наче справді воскресають з мертвих, давно напівзабуті таткові слова. За його життя ті слова давно позабувались, а тепер вони, як травичка по дощі, підводять голівки, розливають пахощі довкола, живуть і радіють. Кожна пора дня з часу відходу татка набирає певного музичного тону, що є не що інше як складова частина мелодії, в яку перетворилась особистість татка.

Одного надвечір'я, такого, як нині, сказав він до мене:

— Та ти вже панна, дівчино! А то я обмахнувся! Ти знаєш? Купив тобі м'яч. А на тобі!

Він сміявся тим своїм високим металевим сміхом, і мене розсмішив.

— Чого вам так весело? — запитала мама із сусідньої кімнати. Татко притулив палець до уст і підморгнув мені конспіративно. Ми сховали м'яч на шафу в його кімнаті — і це була наша наївна таємниця.

Тепер відшукую м'яч на тому самому місці. Запорошений, в сині й червоні паси, великий, мов гарбуз. Коли всі підуть на кладовище, підкину кілька разів той м'яч.

Мене майже не беруть на кладовище. Не вважають за досить побожну, щоб відвідувати татка в його маленькому домику.

З отим великим м'ячем застукав мене наш новий піднаймач.

Коли батько був з нами, ми займали весь будинок з садом і городом. Тоді й мови не могло бути про якихось наймачів. Взимку ми опалювали навіть ті кімнати, де, власне, ніхто не жив, бо батько любив, щоб двері від кімнати до кімнати стояли широко навстіж, а він щоб міг походжати у власному домі, як по леваді… Руки за спиною. Домовито. Батько любив широкі перспективи, і тому я спокійна за нього. Там він, напевно, почуває себе добре.

Катруся каже Безбородькові, що нам тепер ніяково без чоловіків у домі і тому ми згодні навіть на якогось піднаймача. Приліпити оголошення на шибку вікна чи телефонний стовп, як роблять усі, що мають кімнати в найми, ми не можемо. Ми не з бідності здаємо кімнату в найми. Так говорить Катерина. І Зоня теж. Решта домашніх мовчить багатозначно. Ми ще не можемо навіть самі перед собою признатися, що єдиною причиною, чому ми хочемо здати в найми одну з кімнат, це двадцять п'ять золотих на місяць…