Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

І ось, коли вже здавалося, що Аркадій останніх, найбільш затятих, перетягне на свій бік, нагло з натовпу впала фраза…

— Яка, стрийку?

Дурна. Насамперед дурна! Якими фразами може розкидатись такий індивідуум? Просто Несторові не зовсім зручно повторяти племінниці цю нісенітницю.

— І це так подіяло на татка?

— Звичайно, що не це. Покійного вивело з рівноваги те, що натовп, ота сама проклята юрба, яку, здавалося, тримав уже зав'язану в мішку, раптом вибухнула схвальним реготом, приєднуючись до того обдертуса.

— Та, може, не всі сміялись?

— Певно, що не всі. Були й такі, що з обуренням повискакували аж на лавки; проте тих, що реготалися, було, на жаль, більше.

Чи Ольга розуміє, в чому справа? Річ навіть не в тому, що той голодранець одним пошлим вигуком перетягнув майже весь зал на свій бік. Прокляття в тому, пане добродію, що ота слухняність, покора, увага, співчуття, з якими та голота прислуховувалась до Аркадієвих слів, були напускні, звичайнісінько удавані. Така гадина дивиться тобі побожно у вічі, а думає своє. Та від цього може, пане добродію, не тільки жилка тріснути у мозку, а череп розколотись начетверо. Просто не вкладається в голові, що такого оратора, такого майстра слова, як Аркадій, смердючий мужик обвів довкола пальця.

— А потім що?

Отут Нестор майже нічого не може пригадати собі. Адже його погляд весь час був звернений на публіку. Вже після того, як стався той нещасний випадок, розповідали Несторові, що покійний Аркадій замахав руками, начеб шукаючи опори, і повалився.

— Олю, не треба плакати. Тобто повалився не на землю, а на чиїсь руки, бо його тут же відразу підхопили…

— А стрийко не старався розвідати, хто той злочинець?

— Якийсь друкарський учень чи челядник… [109] Підмайстер.

— Друкарський челядник, стрийку? Може, й з друкарні Філіпчука?

— Аякже ж! Отак на практиці виглядає патріотичний лозунг: «Свій до свого!» Ти, пане добродію, дурної візитної карточки боїшся, буквально боїшся видрукувати у єврея, хоч там тебе обслужать і дешевше, і акуратніше, даєш заробіток своєму, а той свій тільки вичікує моменту, щоб тобі загнати ніж у спину!

Друкарський челядник з друкарні Філіпчука… Зараз, зараз. Той «тип», що прийняв у неї замовлення на оповіщення і якому так смішно було від того, що вона намагалася не забути всі титули татка, теж був учнем або челядником в тій друкарні. А цей, що складав оту листівку, яка в неї за пояском, безперечно, був друкарем! Підозріння, яке ледве випустило кігті, зміцнилося в уяві Ольги ще і тією обставиною, що під час похорону той «тип» ще з одним таким, як і він сам, двічі або тричі потрапляли Ользі на очі. Невже ж би?..

— А як його прізвище, стрийку? Насамперед треба дізнатись, як його прізвище.

— А що це нам дасть, мала? Припустім, пане добродію, що ми встановимо його прізвище, рік народження, адресу і таке інше, — що з того? Бідного Аркадія і так воно не воскресить з мертвих…

Ольга дивиться на Нестора сухими, недовірливими очима: щирий стрийко з нею чи вважає за дитину, якій не слід знати всієї правди?

— Як це так, стрийку? Він убив татка, бо якби не той «тип» (знову з очей ринули сльози), то татко міг би ще жити. Ми всі ходили б біля нього і він пожив би ще.

А тамтой убив нам татка, — і це має йому… так… безкарно минутися?

Нестора щораз більше хилить на сон.

— Ну, ну… так зовсім… безкарно… — белькоче, засинаючи, — це їм не обійдеться, мала. Але ні мені, ні тобі не треба встрявати в цю справу… Слухай, ти не могла б мені винести з хати яку подущину? Я б собі тут трохи передрімнув…

Через кілька днів, ідучи з лікарні, не заглядаючи навіть до себе (ще й досі гнітила його ота Бровко), пустився Безбородько одразу в напрямі вулиці Куліша.

Була це звичка, що в основі мала грубу фізіологічну причину. Безбородько любив добре попоїсти. Але навіть не це. Кінець кінцем, незважаючи на свої витрати, міг дозволити інколи собі сто грамів шинки чи тістечко до кави. Досить було б, як то кажуть, кинути пані Бровко злотого на стіл і замовити собі ласощі, але це було не те саме, що в Річинських, Підвечірки або вечері у Річинських супроводила особлива атмосфера, майже урочистий ритуал накриття столу, а над усе — неабияка уважність до його особи.

«Доктор не любить яєць на м'яко», «Доктор любить солодку муштарду», «Доктор воліє редьку без сметани», «Доктор заквашує тільки цитриною» і т. д. І т. д.

Це було не тільки приємно. Це було до деякої міри навіть потрібно, аби зростати у власних очах.