Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Виглядало так, ніби Василюшка нишком вдихав запах її тіла. Цей епізод давно вилетів в Олени з голови, і тільки неприємність, яку заподіяла їй Мариня, знову нагадала про це.

Щоправда, снився раз Олені Василюшка. Був у гусарській формі і танцював з нею вальс.

І хоч Василюшка був точнісінько таким, як наяву, Олена знала чомусь, що то не Василюшка, а Орест Білинський. Олена мала уві сні батистову, у білу гратку, сукенку, і рука його ніжно голубила її спину.

Не поскаржилась тоді Аркадієві на Мариню. І коли минула перша хвиля образи й Олена трохи заспокоїлась, вона інакшими очима подивилася на цю справу. Мариня теж не згадувала хоч би натяком про той випадок. Тільки її ставлення до Олени відтоді стало уважнішим і разом з тим фамільярнішим. Обидві зрозуміли це, як таємну угоду між собою, що мала тривати до смерті.

За кілька років після цієї пригоди Василюшка заповів одного дня несподіванку.

Пиячив уже тоді і тому насамперед упився, потім побрився, надів на себе святковий чорний костюм і церемонно попросив Мариню стати його дружиною.

На велике здивування всіх домашніх, Мариня відмовилась від такої честі:

— Було дати напитися мені тоді, як я спрагу мала. Тепер дякую вашеці [88] Вашій милості (пол.). .

Без жалю дозволила йому відійти від Річинських. Навіть не попрощалась з ним.

— Помре десь під ліхтарем, і пес не гавкне за ним, — сказала Олені, потім зітхнула смутно, — які ж то хлопи завжди дурні.

Василюшка відійшов, а Мариня залишилась. І нікого це не дивувало, ніби воно й не могло бути інакше.

Скінчивши молитву, Мариня пополоскала водою рот і взялася розпалювати плиту.

Катерина мала свій, трохи неприємний спосіб наказувати:

— Хай Мариня видасть снідання і зараз-таки віднесе срібло тітці Клавді…

— Отакої! Панна ще вчора потай забрали своє срібло.

Тітку Клавду челядь ще й досі називала панною.

Катерині не сподобався такий поспіх.

— Хай Мариня подасть сюди наше срібло, — але тільки-но почала лічити, відразу ж помітила брак лопатки для тортів. Лопатка була срібна, зроблена на зразок венеціанського мережива.

— Мариню, а де коронкова лопатка?

Мариня позіхнула на весь рот.

— А… а… а… панна забрали лопатку.

— Як забрали? — гостро спитала Катерина. — Що Мариня мовить?

— Забрали, та й годі! Казали, що то їх лопатка, а ми позичили в них її ще на хрестини Славусі і не віддали більше. А чи я знаю, як то було? Як я прийшла, то Славуся мала вже три рочки…

Катерині пригадувалося, ніби крізь сон, що колись тітка Клавда у приступі сімейного сентименту подарувала ту лопатку чи не Катерині навіть як найстаршій з-поміж сестер, а тепер так, по-злодійському, відібрала її назад.

Не повинна була цього робити. Тим більше поза Катерининими плечима. Фе!

— Та чого паннунця засумували через ту дурну лопатку? От будемо справляти паннунці весілля, і вже паннунця самі припильнують, щоб лопатка лишилась при паннунці.

Катерину завжди сердило те, як Мариня давала їй свої напучення. Вона навіть злилась на матір, що з однаковою покірною увагою вислуховувала Мариню, як і своїх дочок.

— Хай Мариня свої поуки тримає при собі, — і, щоб покласти край розмові про тітку Клавду чи пак про лопатку, заглянула Катерина в горщик, де саме кипіла кава. — Чого Мариня дає так трішки цикорію до кави?

— Бо їмосць не люблять багато цикорію.

То була неправда. Олена не розумілась на сортах кави. Зате Мариня під рукою Василюшки не тільки навчилася розпізнавати гатунки кави, але й мала свій, запозичений від самої графині рецепт готування цього питва, якого й дотримувалася з непохитною енергією.

— На підвечірок купить Мариня пачку ячмінної кави «Луна», а ту зернисту каву, що є ще в хаті, хай Мариня засипле до пляшки, закоркує щільно, і будемо держати тільки для гостей.

Катерина в душі боялася Марині. Тому вона навмисно виклала свою думку рівним, упевненим тоном, щоб відразу приголомшити Мариню й не дати їй часу на заперечення.

Мариня аж цмокнула від образи чи здивування:

— А то що знову за новація? Як так, то будуть паннунця хіба самі ту «Луну» варити, бо я не вмію… Скільки років пилася в цьому домі людська кава, а тепер зачинають щось вигадувати. Як то кажуть… не стало господаря, то дехто починає вже нові порядки заводити…

Остання фраза була сказана півшепотом, і Катерина була рада з того, що могла вдати, ніби нічого не почула. Мариня, безперечно, мала сьогодні лихий настрій, і Катерина вирішила не дратувати її. По вчорашній тризні була сила праці, боялась просто зноровити дівку.