Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Пізніше призналася йому Наталя, що ще тоді на пероні сказала собі: або він, або ніхто.

Ясна річ, не докінчила своїх природничих студій в Цюріху і за три місяці була вже попадею.

Коли після бенкету і знайомства з широко розгалуженим родом Ілаковичів і Річинських повіз молоду жінку на село, вона поставилася до свого нового життя, наче до забави. Ловила курчат, заносила їх у покої, стелила їм подушечки, не мігши досита налюбуватися їх наїженим комічним пушком. Теляткові почепила голубу стрічку на шию. Казала собі приводити малих дітей з села, купала їх з служницею, потім частувала цукерками і бавилася у кіндергартен [10] Дитячий садок (з нім.). , подібний до тих, що їх бачила у Швейцарії.

По кількох місяцях мала досить тієї забави. Повернувшись одного дня з похорону, застав Ілакович дружину пригаслу (правда, було так, що п'ять днів не переставало цяпотіти з стріхи), маломовну та понуру. На його наполягання зізналася врешті, що має досить села.

Була це для Сидора така несподіванка, що потребував часу, щоб повірити тому, що почув.

А кіндергартен? А аптечка? А курятка? А манюні телятка, лошатка?

Досить! Досить! Досить болота, гною, холодного виходку, браку душу, відсутності інтелігентного товариства, опери, кіно, перукаря і т. д., і т. д.

Ще тієї самої ночі серед поцілунків обіцяв їй, що буде старатись чимхутчіш перебратися до міста. І так пройшло двадцять п'ять зим і двадцять п'ять здебільша сльотавих осеней, а в їхньому житті хіба те змінилося, що Ілакович тричі міняв сільські парафії.

— Що тобі, мамцю? — спитав притишеним голосом, хоч з першого погляду пізнав, що рвала.

— Знову щось з жолудком у мене не в порядку. Не повинна була я їсти на вечерю молодих огірків. Але новалія [11] Новизна. завжди кортить, а тепер маю, — взяла чоловіка за руку.

Рука Сидора, ніби у сплячої людини, зберегла повну пасивність.

Наталя відчула це. Стиснула губи.

— Подай мені колонську воду, — попросила.

Звогчила руки, витерла ваткою лице.

— Орися дома? — спитала про невістку.

— Тобі Славко не казав? Учора пізно ввечері привела коня, а сьогодні вдосвіта поїхала мінятись з кимсь там чи продавати…

Наталя вже не слухала, що говорив чоловік. Дивилася на нього закоханим меланхолійним поглядом. Милувалася ним.

— Який ти гарний, — мовила поволі. — Може, ще кращий, як тоді, у Карпатах. Шкода, що невільно буде тобі вдруге женитися…

— Не говори дурниць, мамцю, — отець Сидір не міг з'ясувати для себе, чи йому більше жаль жінки, яка може померти, чи себе, що мусив би залишитися вдівцем до кінця свого життя. А взагалі такі натяки пригноблювали його і відбирали Ілаковичу добрий настрій на довгий час. І тому, не маючи попереднього наміру, сказав те, що хотів приховати від жінки, аби приберегти її нерви:

— Ти знаєш, мамцю, парафіяни відмовилися переставляти піч у кухні…

— Так, — звелася й сіла на ліжко. Без подушок виглядала ще страшніша. Припліскана від лежання голова (звичайно, причісуючись, підкладала собі пуклі з свого вичесаного волосся) і тонка, у шнурах жил шия робили її просто фізично неприємною для ока.

— А чому? Чому відмовляються?

Отець Сидір зарожевівся: соромно було йому признатися перед дружиною, що стадо відмовило у послуху пастиреві. Звалюючи на якусь причину, посторонні впливи, власне кажучи, вибілюючи своїх парафіян, путано переповів Наталі свою розмову з Петриком.

Вислухала її без обурення, з єхидною усмішечкою на губах.

— Я рада, що так вийшло.

— Ти рада? — готов був подумати, що маячить.

— Рада, ще раз кажу. Рада, що все ж таки я мала рацію. Я! — вона поплескала себе долонею по кістлявих грудях. — Я мала рацію, коли ціле життя ненавиділа їх! Ох, боже милий, як я їх ненавиділа! Коли б тільки міг уявити собі, як я їх ненавиділа!..

Вона була наче в екстазі. Палала вся. Де ділися її кволість і байдужість до всього довколишнього. Ілакович відчув до неї подив, подібний, що його маємо до стихійного пожару, коли гасимо і рівночасно милуємося ним.

— Ти… дружина священика… їмосць… мала стільки ненависті до моїх парафіян? А я був переконаний, що ти увійшла в роль… Ти ж ніколи, крім тієї однієї ночі, не скаржилася на свою долю…

— Га, увійшла в роль! Сміятися і плакати мені хочеться, коли таке чую від тебе. Все це, Сидоре, була одна комедія… Один великий драматичний театр… Я перш за все ненавиділа їх за те, що вони причисляються до того самого народу, що і я. Я ціле життя зневажала їх… за їх бідність… за ту безпросвітну галиційську нужду… за їх покірність… за оте шапкування перед кожною лянкою… за тупу примиренність з кожним нещастям… і… О, іроніє долі! Силою факту свого народження я належала до них.