Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

І як же ж тут берегти авторитет української церкви, коли сам єпископ дискредитує її?

Було це наболіле питання для священичого стану всенької Станіславщини тим болючіше, що безнадійне. Одна смерть могла б покласти край шкідливій, треба щиро визнати, діяльності єпископа. Та бог знає, що чинить, бо сказано у Матфія: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Я не прийшов принести мир, а меч».

Латинізація, міркує отець Ілакович, це стара болячка української церкви. Завжди українська церква була більмом в оці різних її непрошених та небажаних опікунів. Коли заглянемо в історію (а історію церкви отець Ілакович знав ліпше, ніж історію свого народу), то ще внук Данила Галицького старався про окрему митрополію для Галицько-Волинського князівства. Царгород не пішов йому на руку. Либонь, через чисто адміністративні клопоти царгородський патріарх не погодився на дві митрополії на Україні — у Києві і Львові. Щойно коли Польща загарбала галицьку землю, патріарх, з страху перед латинізацією української церкви, назначає на Львів окремого митрополита.

Король польський Ягайло скасовує галицьку митрополію. Відтоді галицька українська церква де-юре підлягає київському митрополитові, а де-факто управляє нею намісник київського митрополита, якого іменує латинський львівський архієпископ.

І так сто п'ятдесят років галицька українська церква була фактично без голови, бо київський митрополит зовсім відсахнувся від неї, а правили нею латинські архієпископи через своїх намісників. Помічники латинських єпископів і польського уряду не дбали нітрохи про розвій української православної церкви. Вони старалися хіба, щоб якомога більше витягнути з неї матеріальних користей. Українське духовенство, неосвічене, зубожіле, без прав і авторитету, скотилося до рівня простолюддя в побуті. Священики нерідко одружувались з простими, темними селянками, а діти їх, замість пнутися вище по ієрархічній драбинці, скочувалися вниз. Таке духовенство було часто предметом посміховища серед людей іншої віри.

Тому не дивниця, що українська інтелігенція і аристократія, соромлячись низького життєвого рівня своїх священиків, масово стали переходити на латинський обряд. Та Ілаковичі, хоч були серед них і вельможі, залишились вірними своїй українській церкві і не покинули її в чорну годину. «Цей історичний факт не вадило б декому і пригадати», — подумав отець Ілакович, власне, не маючи нікого конкретного на оці.

Пробіг очима ще раз по газеті й спересердя вдарив нею об поруччя східців! Вони можуть писати, що їм до вподоби, оті невігласи в історії церкви, а історична правда залишиться правдою: унія набрала політичного звучання щойно тоді, коли Польща почала війну з Швецією, Росією і турками. Сама ідея унії — як учили колись отця Ілаковича ще в семінарії — зародилася з чисто економічних мотивів. Один з намісників патріарха, єпископ Терлецький, бажаючи набути собі популярності серед львівського міщанства й купецтва, звільнив багато церковних братств од залежності від українських єпископів, що нанесло великі матеріальні збитки українській православній церкві і підірвало її авторитет серед вірних. Отоді-то й зродилася ідея про унію, мовляв, папа римський нарешті зрівняє у правах і привілеях українську греко-католицьку церкву з римсько-католицьким костьолом.

Як показала дійсність, до рівноправності ніколи й не дійшло (та, мабуть, і не дійде), а в історії української церкви почалася кривава боротьба між з'єднаними (уніатами) і нез'єднаними (православними).

Проте, — веде далі свій монолог Сидір Ілакович, абстрагуючись від всього, — які таланти видав той період!

Іван Вишенський!

Сидір Ілакович і незчувся, як закинуло його в гімназійні часи, і він, уявивши себе на мить в гімназійному мундирку, з рукою, закладеною по-наполеонськи на грудях, почав декламувати:

— Татку, до кого татко говорять? — синів голос привів Ілаковича до дійсності. Мусив смішно виглядати в ролі декламатора на лоні природи.

— Згадалися мені давні часи. Прочитав з пам'яті фрагменти Івана Вишенського.

Славко скривився:

— Слимак! Відвічне слов'янське самобичування… бабрання у власній душі… таке характерне для нашої верхівки… Таткові подобається Іван Вишенський?

— Мені і Франко не подобається яко людина, але яко поетичний твір…

— З такими творами треба робити те, що Гітлер зробив з невигідною собі літературою.