Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Гадаю, драгуцуле [29] Дорогий мій. що нам з тобою прийдеться розстатися…

— Ти що, в регат [30] Цим словом визначали територію панської Румунії без загарбаних нею земель. збираєшся? — спитав татко з щирим смутком. — А я гадав, що ти звик до людей… до нас… Ми ж з тобою збиралися недавно виноград заводити…

— До людей-то я звик, але бачу, що чесному румунові нічого шукати тут… Це тобі Локуіца говорить… Тут так: або пропадай, бідолахо, або йди виконуй найпідлішу роботу… А я на це нездатний. Ади, такий я вже вродився, таким буду. Чи як кажеш, Николаю?

Татко поки що мовчить. Татко чекає, що пан Локуіца дальше говоритиме, бо з цього, що досі він сказав, якось не зовсім ясно, в чому річ.

— Я раніше не хотів тобі нічого говорити, але тепер скажу, щоб ти знав… Я румун, а ти українець, я «свій», а ти «большевик»… Проте мені здається, що мене не менше тягали до сигуранци, як тебе…

— Тебе — до сигуранци? — аж свиснув татко.

— А ти як гадав? Спершу добиралися до мене легесенько: «Може, ти, Локуіцо, щось протидержавне помітив серед учителів… може, серед учнів вищих класів?» Локуіца нічого не помітив, бо Локуіца прийшов сюди дітей грамоти навчати, а не займатися таємною службою. А вчора… — він для чогось оглянувся по хаті, — вчора вже дали мені готовий донос: підпиши, Локуіцо, що ти бачив, як Попович давав читати дітям заборонені книжки… Підпиши, Локуіцо, що ти на власні очі бачив, як Попович кривився іронічно під час виконування королівського гімна… Підпиши, Локуіцо, що ти чув на власні вуха, як Попович називав королівську армію постолаками… Ти чуєш, фратруле? Тут просять, а тут уже тобі перо в руки тичуть… А ти знаєш, я людина нервова… Як схопив за те перо, то відразу тріснуло надвоє поміж пальцями… А вони до мене. «Тепер, — кажуть, — ми знаємо, хто ти такий, гоцуле… Це, — кажуть, — ми збираємо проти тебе самого матеріали та хотіли тебе випробувати… Тепер уже нам ясно, хто в селі людей більшовизує…» Мені тепер теж ясно, що вже дальше нема чого шукати тут, у Веренчанці…

— Та не може бути, — заговорив палко тато, немов щойно тепер дійшли до його свідомості слова пана Локуіци, — та не може бути! Та ти ж у своїй державі, чоловіче, ти, як румун, маєш право добиватися…

Пан Локуіца схопив татка за руку і притягнув його до себе:

— Злодії і хабарники мають право в цій державі, а ми з тобою на однакових правах. Це тобі говорить Локуіца…

Дарці треба було спішити, бо там, напевно, вже чекає на неї Данко, а вона не могла розстатися з своїм учителем. Від того, що і до нього чіпляється сигуранца, стає пан Локуіца для Дарки ще ближчим і дорожчим.

Як же ж Дарка не хотіла, щоб він виїздив з Веренчанки, хоч вона є тепер лише гостем у рідному селі. Не думала про себе. Думала про татка. Як від'їде Локуіца, то на його місце приїде інший учитель — румун, який… напевно, підпише те, що він «бачив» і «чув» відносно татка.

І що далі буде?

— Ти мала мені щось важливе сказати, — якось зухвало починає Данко.

— Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише…

Данко дивиться хвилинку на Дарку, потім питає навмисне протяжним голосом:

— А ти ж маєш її адресу. Я тобі передав якось лист від Лялі, забула? Невже ж це таке важливе, що задля цього мав я сьогодні аж сюди прийти?

Дарка червоніє. На щастя, вона знаходить що відповісти.

— Ні! Адже я не забула, що в мене Лялина адреса… Чому ти думаєш, що в мене така коротка пам'ять?

Тепер Данко бачить, що він уже занадто самовпевненим був.

— Ти хочеш знати про Лялю? Вона, як завжди, задоволена собою… Тепер готується до самостійного концерту… Ти знаєш, вона вже плутає в листах Улянича з Празьким?

— Ах, так! — виривається в Дарки оклик співчуття до Стефкового закоханого серця. І знову чекає.

— Дівчата завжди мають дуже коротку пам'ять, — філософствує Данко.

Дарка не розуміє, що він має на увазі. Тоді за своєю звичкою Данко схиляє голову набік і запитує лукаво:

— Циганюк не приїде на святки трохи до Веренчанки?

Дарка спочатку лякається цього підозріння, а потім раптом спалахує радістю: «Господи, це ж ніщо інше, тільки ревнощі, звичайні ревнощі закоханих».

— Даночку, ти думаєш…

Данко відставляє презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, то в цій гримасі схожі на дзьобик пташки.

— Я нічого не думаю… Ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… Це ж твоя справа! Що ти мені мала важливе сказати?

Дарка роздивляється сліди якихось великих чобіт понад берегом ставу. Голову схилила низько, так, що підборіддя з грудьми утворюють пряму лінію.