Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Може, ти і маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи, але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звернеться до мене з цією справою, то я… як треба буде, не гратиму в оркестрі. Не велике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецькому я говорю так добре, як і по-українському. Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе змусити, щоб ти мені сказала. Ти вже більше тримаєшся за Циганюка, ніж за мене. Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не «Дарцю»), я не сміюся… Вперше мені щось таке здається… що я дійсно розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається… Хто знає, може, навіть так краще для тебе…

Як? Він каже, що так краще для неї? В Дарки мимоволі починають тремтіти вуста. Вона мусить нахилитися за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що в неї на серці.

Данко думає ще про Лучіку:

— А щодо панни Джорджеску, то ці підозріння дійсно смішні. Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені не хочеться, щоб мене вважали зрадником. Я можу навіть самому міністрові сказати, що мені не хочеться грати в його честь. Але при чому тут ця невинна дівчина? Цього я справді не розумію!

Зате Дарка дуже добре розуміє. Аж тепер розуміє зовсім певно, що в його серці вона програла останню ставку. І їй тепер уже так однаково, як людині, що програє все своє майно.

— Бо ми взагалі не повинні дружити з гнобителями. Ніколи й ніде. Наші дівчата не повинні ходити з румунськими паничами, а хлопці — з домнішорами. Бо так можна звикнути до них, звикнути навіть до того, що нами правлять бояри…

Говорить незграбно, не зовсім щиро, в якомусь туманному переконанні, що Данкові, можливо, треба розповісти про пана Локуіцу, можливо, треба дати йому зрозуміти, що й румуни поділяються на гнобителів і гноблених, що коли чесним бути, то справа не в тому, що Лучіка — румунка, а в тому, що дочка префекта. Проте інстинкт ображеної жінки підказує їй, що Данкові не треба про це говорити. Бодай в цю хвилину.

— Ти знаєш, що я тепер приятелюю з Циганюком, і я… смішно… нітрохи не ревную тебе до якоїсь там Лучіки, але я тебе дуже прошу: покинь ту дочку префекта. — І сама не знає, звідки в неї беруться сили ще на одну, найвищу, жертву: — Є одна дуже гарна дівчина… українка… наша… яка симпатизує тобі. Як хочеш, то я познайомлю тебе з нею…

Данкове лице покривається поволокою незрозумілого для Дарки суму:

— Ти добра дівчина, Дарко, але для чого мені знайомитися з тією дівчиною? Ти думаєш, що хлопцям так дівчата в голові, як вам — хлопці? Лучіці (вперше назвав її по імені) я симпатизую тому, що нас музика в'яже… Я тобі кажу: роблю це для товаришів, може, навіть проти свого переконання, що йду з оркестру, але до моїх приватних, чисто особистих справ я також не дозволю нікому втручатися! Зрештою ти вже настільки знаєш мене, щоб повірити, що так буде, як говорю…

Так… Настільки вже знає його. А коли ще не знала, то сьогодні пізнала.

«Ніколи я не була йому така дорога, як вона… Ніколи!»

— Я вже, мабуть, піду, Данку, — пробує Дарка навіть посміхнутися.

— Коли дозволиш («Господи, що за ввічливість!»), то я проведу тебе трохи.

Цього вже забагато на сьогодні.

— Дякую тобі, але я хочу йти сама… Я не кажу, — не дивись так на мене, Данку, — що я не хочу йти з тобою… Хочу тільки бути сама…

Краще сказати б йому ясніше: «Залиш мене саму з моїм болем. Чи не бачиш, як мені все це дуже боляче перенести?..»

— Хай буде воля твоя, — каже Данко поважним біблійним тоном.

Руку, яку подає йому Дарка на прощання, він тримає міцно та довго у своїй долоні, потім, мовби повагавшись, підносить її до уст. В цьому такому глибокому і водночас такому безпристрасному поцілункові є щось з прохання пробачити і бажання попрощатися.

Дарка хотіла б тікати від цього місця і цього хлопця, але ноги її ступають по снігу важко й повільно.

«Аж тепер уже безповоротно скінчилося. Але чому я не плачу? Чому не кричу?»

Боїться сама цієї закам'янілості свого серця. Тільки на плечі і в груди осідає щось важке, аж вона змушена зупинятися, щоб відпочити й передихнути.

«Хоч татко і не закінчив гімназії, хоч він, сердешний, мусить піти на найчорніший хліб у світі, то я все ж таки… дорожче заплатила, як він…»

Життя йде своїм порядком, але Дарчине кмітливе око помічає, що не все гаразд у цьому порядку. Дарці важко на серці з-за Данка, але вона не повинна дати зрозуміти іншим про це. В дійсності доводиться радіти конькам, примірювати їх кілька разів у хаті й мерщій бігти на лід, щоб своєю байдужістю не засмутити батька й матері. І так у всьому. Підійме Славочка ніжку до ротика — треба плескати в долоні й сміятися з цього. Прийде бабуня знадвору і задріботить по хаті від морозу — треба й собі тупотіти з бабунею.