Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на верхній полиці… там… там… під рами». — Тато крутить цигарку, потім затягується димом: — По-перше, я ходив ще до німецької гімназії…

Дарка робить великі очі:

— То татко ходив до гімназії?

— А ти не знала цього? А звідки б татко знав усі кон'югації і деклінації з латинської граматики? Як же ж інакше міг би я тебе латині вчити?

Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання непристойним.

— Це так, ми були тоді у восьмому класі, перед самісінькою матурою, — говорить тато за себе і своїх далеких товаришів. — Саме тоді йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев'ятсот перший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поагітувати по селах за народного кандидата… Бо тоді, — мушу я тобі сказати, — страшенно баламутили народ оті всякі пани та підпанки… Треба було роз'яснювати народові… еге ж… просто наочно доказувати йому, хто його ворог, а хто — друг… Отож роздобули нам селянський одяг, переодягли нас і порозвозили по селах… Гай… гай!.. Коли б ти чула, як твій татко говорив! Капелюхи підкидали вгору ті, що слухали мене… Та, донечко, це були інші часи… І знаєш, що мене зрадило?

Дарка затримує віддих.

— Руки. Я мав панські, дуже випещені для селянина руки, хоч сам з мужиків. Це впало жандармові в очі, і так… нитки до клубочка… аж мене і сімох моїх товаришів вигнали з гімназії. Мусиш знати, що тоді учень у восьмому класі був уже парубок під вусом… У нас були вже такі, яких з п'ятого класу до війська брали! Гай… гай!.. Наше покоління вміло жити і жертвувати для ідеї…

Дарка пильно слухала, чи не озоветься де хоч нотка жалю, хоч відгук каяття за погублену кар'єру? Може, тепер, з відстані в двадцять років, тато прийме той свій порив за солом'яний вогонь?

— Так, донечко, так, колись у нас молодь жила!

Це не тільки не каяття, а навіть гордість. Ні, це ще щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись жили.

— Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний…

Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з самого серця, вдячності обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию.

Таж сьогодні оцією татковою сповіддю спливло на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило від усіх провин. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати кращі вчинки своїх батьків?

Мама буде битися головою об стіну з горя, що її дитина не кінчатиме школи, що дитині цій не суджено йти все вище і вище по драбині кар'єри й добробуту.

А хіба матері тих сімох таткових товаришів не робили те саме?

— Яка я вдячна таткові… Яка я вдячна!

Татко підводиться на лікті. Дарка бачить по його піднесених вгору бровах і опущених кутиках вуст, що він побоюється за Дарчину психічну рівновагу. Спадає на думку стурбоване таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з сміхом: «Татко готовий подумати, що зі мною справді щось не в порядку!»

Дарці замало лише самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу.

— Татусю… а коли б я зробила щось таке, що всьому нашому народові принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати… ти сердився б на мене?

Дарчині очі горять, як у лихоманці.

Тато не звик ще приймати Дарчині слова всерйоз. Все ж таки йому мила така Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей:

— Та що ж ти маєш, кришечко, зробити? Що ми тут усі можемо і значимо?

Та ще того самого ранку переконується Дарка, що не тільки вона одна нічого не може.

Дарка вже було зібралася йти на ковзанку, коли в хату ввійшов її колишній учитель румунської мови пан Локуіца.

Учитель надійшов городами, через садок, засніжений по коліна, начебто не хотів, щоб його хто бачив у Поповичів у цей час.

Молдавська з ясного смушка шапка була різким контрастом до його смуглого обличчя з товстим носом і чорними очима.

Пан Локуіца майже не змінився за ці півроку. Хоч і був в одних роках з татком, хоч на обличчі розтовстів значно, однак здавався ще стрункішим.

І хоч він привітав Дарку з галасом та спитав весело «як си май маєш», хоч пожартував, що Дарка стала «панею», вона відчула, що добрий настрій у пана Локуіци — це тільки напоказ. Він був чимсь глибоко стурбований.

Дарка не помилилася. Доки пан Локуіца скинув з себе пальто, сказав таткові: