Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Через перелаз, — не думаючи, відповіла Дарка. Мовчання Улянича не тільки розчарувало її, але до деякої міри й образило. Чомусь надіялась, що він схоче відкрити перед нею своє серце.

— Добре, — лаконічно погодився Улянич.

Коли минули кузню і звернули стежкою попід акацієвий гайок, перед їхніми очима постала картина: на призьбі біля хатини, що вросла в землю по вікна, сиділа розпатлана не стара ще жінка й товкла головою об стіну, заводячи при тому на весь голос.

Чоловік стояв над нею й лише губами перебирав. Він не був п'яний, хоч і при повній свідомості теж його не можна було вважати. За кожним новим припадком ридання в жінки він намагався щось сказати, робив несміливий рух рукою, проте тим і обмежувався.

— Чого-сь дав? Чого-сь дав, питаю? Чого ти настрашився? Ой, не можу!.. Ой, сконаю!.. Чого ж ти настрашився? Криміналу? Тобі страшний кримінал? Тобі? Ой, не можу… Ой, умру на місці!

Улянич підійшов зовсім близько, а жінка все ще не помічала його. Мусив обізватися:

— Що сталося, Дмитрихо? Чого ви хочете від чоловіка?

Зачувши голос посторонньої людини, жінка схаменулася. Перестала ридати і перше, що зробила, це зап'яла сорочку в себе на грудях і прихапцем запхала розпатлані коси під фез.

— А щоб його лиха година била! Робив, прошу я вас, у гуральні… Робив, робив… Нарешті кажу: «Піди, тобі ж щось належиться, бо вже дальше не можу терпіти з дітьми…» Пішов… Ходив би по свою смерть! Пішов… а ще кажу йому: «Як будеш іти по дорозі, то купи солі у Ківи». Вступив він по ту сіль… А краще би йому було ногу скрутити перед самим порогом! І застав там того Манілу, чи як його називають… Той бачить, що в мого гроші, і каже: «Віддай мені гроші, а то, — каже, — запишу тебе на штраф, що твій пес хотів мою дитину покусати…» Який же у нас пес? В нас кота нема, а то пес… Таж псові треба їсти давати… Цей відпрошується, що нема пса, що діти дома на мамалигу чекають, а той тоді каже: «Або зараз віддаси мені всі гроші, або з тобою зле буде…» А цей дурень взяв і віддав… Бо там ще, крім Манілу, каже, два жандарми стояли… А що тобі жандарми? Що тобі жандарми зроблять? До криміналу посадять? Та хай садять і зараз, але всіх разом, може, хоч перезимуємо… Нащо ти віддав? — знову пристала до чоловіка. — Ти скажи, для чого ти віддав?.. Бо зараз отут тобі смерть буде! Для чого ти віддав? Чим я ті роти накормлю? Ти чого настрашився? Криміналу? Га, ти боїшся криміналу?

Улянич, червоніючи, пошукав в кишенях, всунув жінці в руку кілька банкнотів і, наче втікаючи з того місця, потягнув Дарку за собою.

— Так, — промовив, коли віддалилися від того місця, — то совість наша перестріла нас і заговорила до нас.

Улянич збирався закурити, але, не знайшовши сірника, так і залишив сигарету в зубах.

— Народ страждає, переживає якусь трагічну епоху, а чим ми, славна його інтелігенція, займаємося? В конкретному випадку ми, веренчанська інтелігенція? Чим ми займалися ціле літо? Ви щойно бачили, як жінка товклася головою об стіну, бо її пограбували в білий день представники влади. А скільки таких пограбованих, покривджених, визискуваних? А ми з вами? Ми на цілі два місяці забили собі голови проблемою: чи Ляля вибере Альфреда чи Стефка? Якими вбогими, якими мізерними, якими нікчемними видаються всі оті наші особисті терпіння перед обличчям народного страждання! Та коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, то й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі… Відірвалися ми, Дарко, від народу… Ми не зв'язані з ним реально, для нас поняття «народ» зводиться до якогось ідеалістичного «страждання». А народові не потрібні наші інтелігентські страждання, а конкретна допомога… керівництво… організація протесту й боротьба, а цього поки що наша інтелігенція дати йому не може… Бо кожний з нас зв'язаний тією нещасною державною посадою і в ім'я тієї посади, отого хліба, повинен спокійно, байдуже дивитися на такі сцени, яку ми щойно бачили. Знаєте, Дарко, — він зупинився і несподівано схопив її сильно за руку, — для справи було б у десять разів краще, коли б більшість інтелігенції ходила безробітною!.. Але наші «друзі» — хитрі: вони купили нас за шмат ковбаси, нас, інтелігенцію, а з народом — бачите, що виробляють… А ми якщо й протестуємо, то тільки пошепки, бо в мене, у вашого татка, у Данилюка — державна посада, яку ми втратили б, коли б підняли найслабший голос протесту.

— Чого ж ви себе розстроюєте, Улянич?

— Не жалійте мене! — відрізав їй грубо. — Жалійте оту жінку, в якої видерли останнього лея, що за нього мала купити мамалиги дітям… «Розстроюєте себе»! Та в тому й справа, що ми мало розстроєні, що ми надто спокійні, що надто глибоко заклопотана наша совість! В тому-то й річ…