Ірина Вільде - Повнолітні діти

Хоч ні татко, ні мамця й не говорили нікому про те, що Дарка попала у список неблагонадійних, пані Підгірська звідкись дізналася про цю історію і сама (що трапляється нечасто) прийшла до Поповичів.

Метою її екстреного візиту було не так співчуття, як бажання почванитися перед Дарчиною мамою своїм далекоглядним розумом: як добре, що вони, Підгірські, ще півроку тому віддали Ориську до гімназії в Гіци. Дитина вже там призвичаїлася, прекрасно опанувала румунську мову й тепер усе це немов знайшла на дорозі.

Дарці гидко було слухати те фарисейство. Сиділа навпроти Орисьчиної мами й вертілася, як курка з яйцем. Так і кортіло запитати: кому ви очі замилюєте, ласкава пані добродійко? Таж таких, як ваша Ориська, власне, й залишать на Буковині. Шкода, що не чули ви, як наприкінці навчального року Алзо плакав за вашою дочкою…

«Данка теж залишають», — відізвався той самий недобрий голос у Дарки.

«Данко не пара Орисьці, — боронила його Дарка, — Данко — митець. Хто знає, що з Данка може вирости. Він не встряє в політичну боротьбу тому, що музика поглинула його всього, а Ориська? Він не з героїв, але й не з продажних. Він з натури порядний, а Ориська — продажна лисиця…»

— А куди ви гадаєте посилати Дарцю, пані Поповіч? Це ж така відповідальна річ, прошу пані, кому доручати дитину…

— Я ще не знаю, пані Підгірська. Ще порадимося, подумаємо… нічого не можу заздалегідь сказати…

Пані Підгірська маніпулювала біля замочка своєї сумочки, зиркаючи на маму:

— Я могла б, якщо б ви хотіли, попросити свою Софійку. Може б, вона погодилася взяти Дарцю на станцію, там було б їй, самі знаєте, як у бога за дверима. Правда, в них тільки дві маленькі кімнатки… І я не знаю, чи вона погодиться, але, може б…

— Дякую… не турбуйтеся, — з холодною чемністю відхилила мама пропозицію пані Підгірської.

Татко пізніше жартував, що це була найбільша громадська відвага, на яку за все своє життя спромоглася бабусина дочка.

— Що ж ти маєш до Уляничів? — спитав татко, коли ображена пані Підгірська пішла додому.

— Проти самого Улянича — абсолютно нічого. Я лише не хочу, щоб Дарка, боронь боже, не уподібнилась Орисьці. І все! Хоч ти і твердиш, що твоїй дочці, — не могла втриматися мама, щоб не вщипнути татка словом, — уже сімнадцятий рік і вона сама розбирається, де біле, де чорне, проте я волію тримати її поодаль від поганих впливів. Зрозумів ти мене, педагог?

«Хлопці завжди залишаються хлопцями», — мусила визнати Дарка. Чи це будуть звичайні хлопці, чи обдаровані музиканти, їх завжди буде тягти до зброї, як п'яницю до горілки.

З того часу, як домнул Чабан (так звали отого прикордонника) на весіллі у Лялі викинув за двері Манілу, він здобув собі серед веренчанської інтелігенції не лише славу сміливої, але й порядної людини. Про нього тепер говорили: «Він хоч і румунський офіцер, проте порядна людина». Ця загальновизнана порядність домнула Чабана давала моральне право нашим хлопцям (Костикові, Празькому, Данкові) подружити з ним. А тому що домнул Чабан як офіцер мав право на зброю різного калібру, то наші хлопці прилипли до нього, як смола до підметки.

Полювання на диких качок сп'янило їх зовсім, і вони забули про все на світі. Данко, наприклад, зовсім забув про Дарчине існування.

Стрільба, качки, собаки, болото, човен, очерет — ось його світ тепер, що, як можна було судити, цілковито задовольняв його.

Дарка глибоко переживала таку байдужість до неї з боку Данка. Тим паче через кілька днів вона їде в Штефанешті, й у них не буде можливості побачитися раніше як на різдво. А може, коли б Данко знав, що Дарка більше не ходитиме до школи в Чернівцях, він пожертвував би тими проклятими качками в ім'я їх останніх спільних днів.

Може б… Але як дати Данкові знати про це? Єдиним посередником між ними міг би бути тільки Стефко Підгірський, та, на жаль, його не було в цей час у Веренчанці. Його забрала тітка Підгірських десь аж у Карпати, щоб він там трохи очуняв після удару, завданого Лялею.

Та, з другого боку, чи варт було повідомляти Данка, коли він сам не відчував потреби поцікавитися долею Дарки?

Заспокоївся, очевидно, тим, що його особисто немає в списку неблагонадійних, а інші, в тому числі й Дарка, його не обходили.

Такі переживання, зрозуміло, не могли сприяти гарному настрою. Дарка ходила роздратована, завжди готова з-за найменшої дурниці вибухнути грубим словом чи плачем.

Бабця по своїй старечій наївності відносила Дарчин нестерпний настрій на рахунок болю з приводу розлуки з рідним домом і Буковиною. Одначе мама, яка в цих справах мала меткіше око, не спрощувала так цього явища, як бабуся. Вона підозрівала, що тут, крім жалю за рідним домом та рідною стороною, криється ще щось.