Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Свиня, хам, падлюка — от хто ти! — крикнув Улянич, потемнівши від обурення. Манілу витріщив очі. Сміливість Улянича так його вразила, що він не знав, що сказати.

Софійка впала на чоловіка з розпростертими руками, як хрест, загороджуючи собою дорогу до Манілу.

— Софійко, пусти мене! От вам, шановне товариство, символ долі всього нашого народу на Буковині… Прийшов в нашу хату, плює нам в лице, а ми мовчимо, як стадо баранів!.. Софійко, пусти мене, хай я йому…

Отець Підгірський зайшов з-за спини і схопив Улянича за обидві руки.

— Ти п'яний, — сказав він голосно, а пошепки додав: — Ти хочеш всіх нас погубити… Софійко, виведемо його на кухню, йому треба дати чорної кави, бо він зовсім непритомний…

— Неправда ваша… я притомний… Не затикайте мені, тату, уста, не бійтеся… Я нічого більше не скажу… Боягузи ви всі, боягузи!

Але о. Підгірський не вірив уже Уляничеві і, не випускаючи його рук, вивів за двері.

У Манілу, здається, теж хміль пройшов, але він тут же, ніби злякавшись свого тверезого стану, кинувся до чарок з недопитим вином і почав перехиляти собі в горло одну за одною.

— Кави дати йому, — знову найшло на нього базікання. — Кави дайте йому, чорної кави, щоб не лякав більше людей… Га… га!.. Чому не смієтеся? Га… га!.. Він налякав Штефана Манілу… А чому молода не за столом, питаю? — вчепився до Дарки. — Чому ти не коло свого чоловіка?

— То не молода, Манілу, то моя дочка, дай їй спокій.

— Твоя дочка, Поповіч? Ходи, хай тебе поцілую за те, що вона твоя дочка. Поповіч, ти мене зневажаєш, бо я… донощик, так? А ти, мой, гадаєш, що легко донощиком бути? Легко, га? Мені кажуть… давай факти, а звідки… я візьму факти? Фактів нема! Га, а звідки брати, як нема? Поповіч, звідки ти береш, як в тебе грошей нема? Мой, кажи правду… ти знаєш, що мені маєш лише правду казати… то твоя дочка? А чого вона у фаті? Поповіч, а може, ти брешеш, може, то не твоя дочка? А чого вони всі повставали? Чому не танцюють? Га? Не вмієте танцювати? То я зараз затанцюю… Гей, поприбирати з столів… Зараз буду на столі гору [59] Національний румунський танець. танцювати…

Та гору на столі так і не судилося йому затанцювати. Офіцер застави, той самий, що з ним цілий вечір кокетувала Ориська і що виходив з кімнати, приваблений гамором, повернувся, схопив Манілу за комір, поволік до вихідних дверей і, почастувавши стільцем, викинув у темінь ночі, не турбуючись про наслідки. Для певності він ще замкнув двері.

Потім він витер платком руки, обтрусився і попросив у Данкового батька пробачення за невдалий виступ свого земляка.

Старий Данилюк теж попросив гостей забути за мале непорозуміння і продовжувати забаву, але зрозуміло, що ні в кого не було вже бажання до цього. Заради пристойності гості посиділи ще з півгодини й порозходилися.

Двома днями пізніше Ляля виїжджала до Відня, а Дарка навіть не пішла проводжати її. Безсовісна зрада Лялі позбавила її в очах Дарки не тільки права на симпатію, але й на пошану. Не вірила б тепер вже Лялиним словечкам, а ще менше — слізкам.

В Дарчиній пам'яті збережеться образ зрадливого метелика, якому Дарка завдячує не одною гарною хвилиною цього літа, але образ цей не матиме нічого спільного з фрау Лялею Шнайдер.

Незабаром за Шнайдерами виїхали й Уляничі з Ориською.

Напередодні від'їзду Уляничів і Ориськи Дарка провела півдня у Підгірських. Останній раз вечеряли разом в альтанці, останній раз ходили алеями саду, останній раз дивилися з горба на плесо ставу, в якому відбився захід сонця, як у дзеркалі.

І лише тоді, коли Улянич заявив про свою готовність провести Дарку додому (Софійка й Ориська тепер пакували підручні дрібнички на дорогу), відчула Дарка, що Улянич і був тією причиною, що затримала її так довго у Підгірських.

З хвилини його бунту на Лялиному весіллі в Дарки зародилося почуття якоїсь особливої спорідненості з Уляничем.

Думала про стежину, якою він сам направив своє життя. Коли б не одружився був з Софійкою Підгірською, його життя пішло б зовсім по-іншому. Та ба! Він сам прагнув цього одруження, як найбільшого щастя для себе, а тепер він воює з ним, а вони у вічі сміються з нього.

Середовище засмоктує його в себе, як трясовина, а він лише розмахує руками…

Якийсь час ішли мовчки. Здавалося, що все, що мали сказати, сказали вже при всіх в альтанці за столом, у садку, на березі ставу. Тепер тільки ішли й пережовували власні думки.

— Підемо дорогою чи навпростець, через перелаз? — запитав Улянич.