Ірина Вільде - Повнолітні діти

Ляля в білому платті, що облягало її аж до підборіддя, з китичками дрібних білих квітів на скронях, оповита вся молочним серпанком, що сягав їй від брів аж поза каблуками її атласних туфельок, виглядала, як снігурочка з казки.

В руках тримала великий букет білих троянд впереміж з гілками аспарагуса. У світлі воскових свічок її лице здавалося мармуровим. Жодна зморщечка, жодна риска, жодна гримаска не порушували його ідеально гладкої поверхні. Ляля стояла рівно й непорушно, як статуя.

Альфред виглядав якимсь ніби сонним. Здавався цілковито байдужим до того, що твориться навколо. Поводив себе, як слухняний пацієнт у лікаря. Робив усе, що йому підказували, і нічому не дивувався.

Мама й тітка Шнайдерові були виряджені в сталевого кольору дорогі сукні з тафти. Поважні, сиві, з золотими ланцюгами довкола ший і брильянтовими брошками на грудях, вони своєю бундючністю відрізнялися від решти товариства.

Коли о. Підгірський запитав Лялю:

— Чи не обіцяла нікому перед тим вийти заміж? — по церкві пішов шепіт.

— Ні, — впевнено й голосно відповіла Ляля, ніби хотіла заперечити тому шепотові за її спиною.

Альфред кожного разу, коли йому треба було казати «так» чи «ні», відповідно до тексту питання, дивився на Лялю, а та йому підказувала.

— Нічого собі символ, — шепнув татко мамі так, що й Дарка почула.

Шлюбна церемонія закінчилася. О. Підгірський об'явив Альфреда й Лялю мужем і жоною перед богом та людьми. Почалися поздоровлення. Насамперед привітали молодих батьки, потім родичі, а потім почали поздоровляти ближчі й дальші знайомі.

Прийшла черга й на Дарку. Ляля, яка з багатьма цілувалася, цмокаючи в повітря, припала лицем до Дарчиної шиї:

— Не думай… погано про мене…

Стефко відмовився поздоровляти молодих. Його обступили кільцем мама, батько й сестри, і кожен на свій лад (пані Підгірська, наприклад, пожирала його своїми грізними циганськими очима) натискав на нього, щоб не ганьбив їх і пішов привітати молодих.

Стефко стояв непорушно, як телеграфний стовп.

Лише згодом, коли молоді були вже за церковною брамою, тобто коли поздоровляти було запізно, Стефко поплентався за весільним хороводом.

Весільний стіл тягнувся через коридор на два зали. На нього викладені всі запаси срібла, фарфору й кришталю, зібраного серед веренчанської інтелігенції. Перед кожним накриттям стояло червоне яблучко з увіткнутою табличкою, на якій було написане прізвище гостя.

Гірлянди з смеречини оповивали краї скатерті на всю довжину стола. Від смеречини, від доспілих яблук несло різдвяним запахом.

Дарці припало місце в першому залі поміж Костиком і Мирославом Равлюком.

Мирослав був Лялиним гостем. Їй дуже хотілося, щоб поміж запрошеними були й ліпші люди, тобто люди з званням або з маєтком. Равлюк попав між запрошених тільки тому, що його батько був фабрикант, і він сам потрібний був тільки для того, щоб Ляля могла рекомендувати його віденським гостям: «Гер Равлюк — син фабриканта».

На почесному місці, як годилося, сиділи молоді. Ляля здивованим меланхолійним поглядом водила по гостях, ніби не усвідомлюючи, для чого зібралося стільки народу.

Альфред, що, напевно, зголоднів за час церемонії, тепер уплітав з справді німецьким апетитом. Поволі, з насолодою дегустатора, накладав на вилку м'ясо, додавав зверху чого-небудь гострого і вкладав те все в широко роззявлений рот, остерігаючись, щоб не заплямити сніжно-білої серветки на колінах.

Коли піднімали тост за здоров'я молодих, він зводився, обтирав серветкою губи, уклонявся на всі боки і знову брався за їжу.

Старий Данилюк перекладав зятеві тости з української мови на його рідну. Тоді Альфред ще раз уклонявся, але вже менш урочисто.

Тостів було багато, а молода за кожним тостом повинна була бодай пригубитися до чарки. Були між гостями і такі нахабні, що вимагали, щоб за їхній тост молода випила аж до дна.

— До дна! До дна! — горланили доти, доки Ляля не показувала їм чарку, перевернуту догори дном.

Наслідок був той, що незабаром сп'яніли не тільки гості, але й сама молода.

Щічки налилися рум'янцем, очі блищали, вона щебетала й сміялася. Всупереч звичаям, Ляля вийшла з-за столу й почала організовувати застільний хор. Хлопці гримнули «На кедровім мості», а там, де припадало: «Гоп, пчех, уха-ха!», то так пчихнули, що під напором хвилі повітря похитнулося золоте пенсне на носі старої Шнайдерової. Лялиній свекрусі явно не сподобалася поведінка невістки. Вона декілька разів робила спроби непомітно, кивком одних брів, повернути Лялю на її місце біля мужа, але Ляля навіть не дивилася в той бік. Вона вся була зайнята особою Стефка. Їй, видно, хотілося сказати йому щось, але він уникав такої нагоди.