Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Ах!

Так, але через хвилину і це припущення відпадає. Адже міністр у цей день перебуває у Франції.

Дурний сторож дзвонить на першу годину, як нічого не сталося. Та дзвінок цей, здається, пригадав директорові, що вже всі зібралися. Він входить до залу у товаристві кількох учителів, дуже заклопотаний, і весь зал видихає широкий, визвольний віддих. Відомо: краще найгірше лихо, ніж непевність. Нарешті директор скаже їм, у чому річ і що це все за комедія. Директор відкашлюється, стає серед учнів. (Дарка бачить його обличчя тільки до очей). Він говорить голосом, яким виголошують промови над могилою заслужених, але ненависних людей:

— Цієї ночі чиясь злочинна рука допустилася нікчемного, кари гідного вчинку. Хтось зрубав аж біля самої землі дуб, якого ми вчора спільно посадили як символ вічного об'єднання Буковини з Румунією. Є певні підозри, що цього ганебного, нікчемного, кари гідного вчинку допустився хтось з учнів цього закладу.

Дарка ховає обличчя в долоні. Їй здається, що сигуранщики мали б право повести її на шибеницю за цей радісний вогник, яким спалахнули її очі від тієї вістки. Директор пригадує свою останню пересторогу і погрозу. Він закликає винуватця добровільно признатися, бо тільки ця єдина обставина може врятувати обидві гімназії перед їх розпуском. Саме обидві, бо обидві вони користувалися городом, де був закопаний дубок.

У залі тихо-тихо.

Директор підносить голос і тепер згори натискає ним на винного:

— Винний у залі є. Поліція теж. Кожної хвилини директор може звеліти заарештувати його, але тоді співвина падає на всіх. Ніхто не вірить і не повірить, щоб винний у своєму злочинному ділі був сам. Він мусить мати спільників. Таких, що були з ним у змові. Коли він сам признається, то хоч врятує своїх товаришів. Коли він був відважний, щоб вчинити таку ганебну справу, то невже ж тепер не стане у нього сили, мужності і відваги взяти відповідальність за свій вчинок? Чи, може, цей «герой» хоче врятувати себе долею кільканадцяти товаришів? Нічого йому це не допоможе, бо його прізвище вже відоме сигуранці. Йдеться тепер тільки про порятунок гімназії. — І директор ще раз повторює авторитетно: — Тільки та обставина, що винний виявить сам себе, може врятувати обидві гімназії.

Кілька учнівських голів оглядається позад себе. Не кожний має бажання прощатися з школою. Де ж той, що повинен признатися і врятувати своїх товаришів?

Ніхто не признається.

Директор ще чекає. Згодом говорить твердим голосом:

— Ось вам моральна вартість ваших проводирів. Знає дуже добре, що його прізвище вже відоме поліції. Знає, що це єдиний засіб врятувати дві гімназії від ліквідації… — директор від обурення не може говорити далі спокійно.

Він заспокоюється на хвилину, потім починає вже іншим тоном:

— Жіноча гімназія може розходитися додому. Про всякі дальші розпорядження дирекція оголосить на чорній дошці.

Дівчата заворушилися лавами. Вони відділяються від хлопців.

Біля дверей стають учителі й пильно стежать, щоб із спідничками не висунулись і якісь штани. В коридорі під оком сигуранщика треба кожній перевірити свою торбину й на запитання, чи чогось не бракує, відповісти «ну», що румунською мовою означає «ні».

По дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:

— Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… Я побіжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.

Це сердить Лідку:

— Бігме, Дарко, ти трохи дурнувата! Ти гадаєш, що комусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її догнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!

І Дарка біжить:

— Наталю… я маю… тво-ю граматику-у!

Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість того щоб дістати з торбини граматику, чіпляється рукою за Наталчин комір, притискає її до себе і питає переляканим за свою сміливість голосом:

— Наталко, я тебе благаю, скажи мені… це зробив Орест?

Наталка аж подається назад від такого запитання. Вона міряє Дарку грізним поглядом і без слова йде далі. Дарка дозволяє їй пройти кілька кроків, але вмить наздоганяє її і, знову чіпляючись за її руки, починає виправдовуватись:

— Я знаю, що про такі речі не можна питатись, ані говорити, але я так хотіла б це знати! Ніхто не знає, як це важливо для мене… для цілого мого життя…

Наталка мовчить. Тоді Дарка каже благально:

— Коли не хочеш про це говорити, кліпни тільки оком, що «так»…

Наталчині очі дивляться просто й непорушно, ніби її повіки та вії були з бляхи. Пройшовши кілька кроків, Наталка посміхнулася загадково.