Ірина Вільде - Повнолітні діти

Данко теж незмінно, коли вряди-годи налетить на Дарку, вітає її своїм улюбленим:

— О, Дарко! Як ся маєш?

Підготовка до свята возз'єднання без поспіху та гамору, але систематично посувається вперед. А решта — усе, як звичайно і як раніше.

Тільки Дарка одна в цьому зачарованому світикові згорає від таємного вичікування. Щось десь діється! Щось назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що всі ці Циганюки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промениться силою свого існування з їх мозків, з їх конспіративно затиснених вуст і невидним, без барви і запаху, промінням доходить до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже: «Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас».

Навмисно лізе Циганюкові на очі, щоб нагадати йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Повертається з Лідкою з школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сідлами:

— Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!

Орест вітається і мовчки йде далі. Тоді Лідка з сміху впадає в лють:

— Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти хворієш манією переслідування!

Тепер Дарка за кожним поворотом з школи додому прискорює кроки.

— Скоріше, Лідко, скоріше! Або ти лишися, а я побіжу скоріше… До мене, напевно, лист прийшов.

Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора. Мабуть, не буде й завтра, ані післязавтра.

Вночі Дарка зривається і перелякано сідає на ліжку:

— Здається мені, що хтось стукав у вікно!

Приходить пані в нічному кафтанику і з свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся прочитає молитву за спокій покійників і йде спати.

Згодом, у болотистий день, коли на узбіччях зеленіє вже травка, а в яругах лежить сніг, приносить хтось у клас перші проліски. Бідні проліски, розлучені, проколені шпилькою в саме серце або здушені бутоньєрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не змінює того факту, що весна вже з'явилася. Вона ще тільки причепурюється у передпокої химерного березня.

Свято возз'єднання, офіційно сербаре унірій, вже не за горами. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській:

— Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю… щось станеться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї нагоди, будеш бачити! Будеш бачити, що з того вийде! — повторює Дарка, хоч не може передати виразно словами картину своєї уяви.

Оріховська не сердиться цього разу — вона гладить Дарку по плечу. Наталка щось на три роки старша за Дарку, тому рух цей виходить такий материнський:

— Нічого не станеться, Дарко. Так тепер треба. Ти заспокойся.

Дарка не вірить Оріховській: вони вважають її незрілою для справи. От і все.

День 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Ранок був похмурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли на свято всі учениці і учні обох гімназій. У спортовому залі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі і собі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кривулькуватими брудними струмочками. На передній стіні, облямованій сосною і трикольоровими румунськими прапорами, — портрети їх величності короля Фердінанда і королеви Марії.

Дарка хоче пропхатись наперед, але сильніші плечі заганяють її в найбільш глуху і тісну середину залу. Звідси вона не зможе навіть бачити Орестового обличчя. Здається їй, що він повинен бути між передніми, і, мабуть, так воно і є.

Спадає на думку (мозок любить інколи в найсерйозніші хвилини відчиняти такі комірки), те, що колись розказував Дарчин дядько Муха про юрбу. Він був тоді ще студентом, і на одному вічі чи цісарському параді зібрався такий натовп, що дядько, щоб дістатися на вулицю, мусив іти по головах і плечах юрби. Дарці стає страшно: як вона буде марширувати по плечах і руках цих хлопчиськів?

Але в цю мить поважніє вся: зараз це почнеться. Їй неможливо навіть уявити собі, як саме почнеться. Чи Орест вибіжить наперед, скине з підвищення директора і крикне: «Ганьба окупантам!», чи хтось на даний знак жбурне каменем у портрети королівської пари, а весь зал почне свистати?

Виходить на підвищення чистенький, парадний, чорно-білий, мов сорока, директор і починає святкову промову. Знак, що це пересунено на іншу хвилину. Може, під кінець свята? Директор говорить переконливо, авторитетно, виразно. Під кінець («Про що він оце базікав?» — запитує себе Дарка) директор дякує від себе, від імені учнів та всього рутенського (читай: українського) народу на Буковині королю за те, що взяв українців під свою ласкаву опіку. Директор кінчає і злегка нахиляє голову.