Ірина Вільде - Повнолітні діти

— А що з Циганюком чувати, тіточко? — не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.

Тітку тільки зачепи за Циганюка!

— Не бійся, лихе не загине! Держать його в арешті. Аби чужі діти впали в біду! Нічого не признається — і що? Побачите, що подержать і ще випустять, а моя бідна дитина звихнеться на все життя через того чорта… Бодай була б я його на очі та й не виділа! Зовсім інший Івонко… Вже написав до старого про гроші і поступить. Закінчить гімназію, і такий мужичок буде доктором, а моя дитина буде поневірятися на світі неуком…

— Але чекай, чому це Гинько не хоче записатися? — ще не розуміє Лідчина мама.

— Чому? Тому, що бог йому розум відібрав. Треба там при вступові, жінко добра, якусь заяву підписати, а він з цим всім, каже, не має нічого спільного. Раз махнути пером, — а він каже, горенько моє, що він цього не зробить!

Пані й собі лякається. Перелякана, кличе Лідку до себе.

— Лідко, дитинко, може, і ти якісь лихі думки маєш?

Ні, Лідка не має ніяких поганих думок.

— За мене прошу не боятися. Я не така дурна… Записуюся зараз першого дня. Прошу тільки дати мені гроші на вступ.

Тоді пані пригадує, що ще й Дарку має на своїх руках:

— Панно Дарусю, а ви? Я не хочу брати відповідальності за вас перед батьками…

— Моя літера випадає аж на суботу, — дає Дарка дуже дипломатичну відповідь.

— Я вам кажу, панно Дарусю, ви вважайте, щоб потім ваші батьки не мали зла на мене. Що до чого, то я можу позичити вам гроші на вступне.

— Гаразд, — приймає вона цю готовність пані і виходить до своєї кімнати.

Вже їй досить плачу Гиневої мами. Вже того всього навіть більше слухати не може! Зразу було якось смішно, коли ця доросла жінка скаржилася, що ноги свої сходила, а потім… а потім щось стукнуло в серце: таж це Гинева мама плаче! У Веренчанці є ще одна мама, яку те саме чекає! Чи теж буде смішно, коли та, з Веренчанки, мама товктиме головою об стінку?

Досить! Досить!

Вночі з п'ятниці на суботу в Дарчине ліжко ніяк не приходить сон. Дарка перекидається з боку на бік. Лягає горілиць і хоче уявити собі, що пливе на поверхні води. Десь з віддалі чути шум водопаду. Цей рівномірний, дрімотний шум вмить заколише її. Та й ця примара не приносить сну. Дарка перекладає подушку під ноги. Нічого не допомагає. Сон, як заворожений злою відьмою, не може потрапити в Дарчине ліжко.

Засинає далеко за північ, але незабаром прокидається. Мусить засвітити світло. Снилося їй зовсім виразно, що мама приїхала з Веренчанки. Такий близький до дійсності сон, що аж моторошно. Гасить лампу.

Лідка починає бурчати, що не дають їй спати. Дарка в темряві ховає голову під подушку: «Завжди з'являєшся, мамо, у вирішальні хвилини мого життя. Завжди, коли моє серце не може знайти спокою, ти уві сні чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи тепер хочеш перестерегти мене, чи допомогти мені? Я знаю, знаю, знаю, мамо, як це дуже болітиме тобі, але я не можу, ти повинна зрозуміти, не можу відцуратися від того, що татусь і ти сама вчили мене любити. Чому ти нічого не говориш, мамо? Мамо!»

Згодом мамина постать розпливається, залишається тільки біла хмаринка.

Вранці пані не може добудитися Дарки:

— Бійтеся бога, панно Дарусю! Таж то вже десята доходить. Ми були вже перелякалися, що ви так спите і розбудити вас не можна…

Дарка не зразу усвідомлює, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить з кімнати, як звичайно, збудивши Дарку. Пані тепер чекає, поки вона на її очах одягнеться, з'їсть вже зовсім холодний сніданок, зодягне шапку, сховає гроші і піде до гімназії.

— Панно Дарусю, ви вважайте, не візьміть собі за приклад Гиня… Я вам кажу: ідіть запишіться і повертайтеся щасливо додому.

— Гаразд, — на все згоджується Дарка.

Але коли Лідка, помітивши виразне підморгування маминого ока, пропонує Дарці своє товариство, в Дарки бунтується щось, і вона рішуче і досить неввічливо відмовляється:

— Я піду сама… Я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу водія…

— Вважайте, що робите, панно Дарусю! — ще раз перестерігає пані.

— Гаразд, — відповідає таким самим тоном Дарка.

На балконі першого поверху — двоє дітей у білому, мов двоє полярних ведмедиків. Чіпляються лапками за грати балкона і мружать очі від сонця. На Дарку надходить те розкішне безвілля, яке може дати тільки весняний по коліна в сонці, ранок. Їй нікуди не хочеться йти, не хочеться про щось думати, з кимсь вступати у розмову. Хочеться стояти тут, на тротуарі, моргати до сонця, як ті двоє білих ведмедиків, що на балконі. Але на вулиці не можна стояти нерухомо та без діла.