Ірина Вільде - Повнолітні діти

Цим разом побачила Дарка Веренчанку з чорного ходу. Веренчанка — це була не тільки прибрана ялинка, бабця, синій светр, коньки, сестричка, як ангелок…

Усі приємні речі належали до давньої, може, навіть неповторної Веренчанки. Через чорний хід Дарка побачила череватих, блідих, з підковами під очима, голих буквально до пупа (в січні!) дітей, які вибігали з хат і кидали їй, як лайку: «Дайте бульби!» Це не означало, що вони просять картоплі. Це був якийсь організований вияв образи і презирства до тих, у кого є достаток картоплі.

Слово «картопля», чи, як говорять у Веренчанці, «бульба», з незначного, не дуже шанованого (не те що слово «пшениця», наприклад) сіренького стало незвичайно важливим, потрібним. Картопля, яка не існувала раніше для Дарки в іншому вигляді, як очищена, зварена, на тарілці під соусом чи маслом, тепер перетворилася у життєву проблему. Село почало голодувати від того, що в ньому бракувало картоплі. Село сподівалося за одержані за буряки гроші годуватися купованим білим хлібом і обійтися одну зиму без картоплі, а вона ось як помстилася за це людям. Тому, що не було картоплі, багато людей перестало годувати свиней. Спродували курей. Дарка знала, що в них у погребі повнісінько картоплі. Це давало їй якесь почуття безпеки, але відбирало моральне задоволення. Здавалося їй, що всі оті високі слова, що чула вона їх на зібранні самоосвітнього гуртка, про любов і працю для народу зводяться до нуля, випаровуються, як камфора, від того, що в них повний погріб картоплі тоді, коли село (а це ж народ, так чи ні?) терпить таку нестачу її.

Люди, як то буває, забули, що татко сам відраджував їх контрактувати ті нещасні буряки, навіть був посварився з того приводу з паном Локуіцою, і тепер відверто ремствували на татка, що він їх не попередив. Мовляв, у самого погреби тріщать від картоплі, а вони мусять на цукрових буряках здихати.

Татко, хоч і доказував мамі, що не треба брати собі до серця несправедливі, кривдні докори, сам дуже переживає від цієї напасті на гладкій дорозі, як кажуть. Він просто горить на очах. Бабуся ходить за ним з якимсь зіллям, він одмахується від неї, випиває, коли вона таки не відстає, але наслідків щось не видно.

Дарка міркує собі, що в татка на серці не одна картопля. Мусить він мати якісь неприємності на службі, що їх приховує перед мамою.

Пан Локуіца зовсім пожовтів. Він не схуд, як це буває з людьми, що переживають великі неприємності, тільки його здорове, масне лице зробилося жовте, як гарбуз.

Річ у тому, що село ставиться до нього тепер крайньо вороже через те, що він фактично (свідомо чи несвідомо — тепер ніхто не хоче розбиратися в цьому) обманув його і наразив на нещастя. Сигуранца, а за нею шкільне начальство звільнили пана Локуіцу з роботи через те, що він тримає руку збільшовизованого населення. Не виключене й те, що його можуть заарештувати.

Три тижні тому він заходив городами до Поповичів, щоб не викликати підозріння в сигуранци. Сьогодні прийшов до них теж городами. Як-не-як, а татко ще поки що на державній службі.

Не роздягаючись, хоч у кімнаті було тепло заради Славочки, він тільки поклав собі на коліна свою шапку-молдаванку і зразу ж почав бідкатися:

— Фу… фу… домнуле… домнуле!.. [34] Боже… боже! (Рум.) .

Татко як господар дому намагався якось розважити гостя, але роль ця вдавалася йому досить важко. Тато просто не знав, що сказати товаришеві. Замість тата сказала бабуся:

— А ви не журіться, пане Локуіцо. Щоб я так жила, не журіться! Якби нам таке нещастя, то що інше… відразу амінь, а ви — все ж таки румун. Поїдете до себе в регат, дасте бакшиш кому слід і — згадаєте моє слово — ще до кінця року будете на посаді… За Веренчанкою не плачте. Тут такі мокляки та малярія — самі знаєте… Як люди кажуть, немає нічого злого, щоб не вийшло на добре. Згадаєте моє слово. Скажете ще: «Добре мені та стара казала»…

— Правда, Траяне, правда, — притакує тато, вдячний, напевно, бабусі, що виручила його.

Пан Локуіца хитає тільки своєю великою головою на таку розраду, нагадуючи коня, якому залізло щось у вухо.

— Отож-бо воно і є… Куплю сигуранцу. Куплю посаду. Куплю суддю. Куплю довідку з лікарні для божевільних, що я хвора людина. Куплю диплом зубного лікаря… Куплю!.. Бакшиш! Всемогутній бакшиш! Отож воно і є, що в нашій державі все продажне… Зрозумійте, драгуцуле, що я, як казала ваша мама, я все ж таки румун, і це мене не тільки обурює, але й болить… Болить! Я терплю з цього приводу… Ви нас вважаєте за окупантів, і вам, хоч як це не парадоксально, морально набагато легше терпіти, ніж таким, як мені. У вашому терпінні є якась надія… Якась благородна злорадність: «Чим гірше, тим для нас краще». І воно так… А що я маю казати? Ви мені кажете — режим… Так, режим. Але той режим деморалізує людей, викривлює в них поняття чесності, справедливості, істини. А ті ж люди — частина мого народу. Мені боляче, коли я бачу, що тут гоц на гоці їде, гоцом поганяє… Я нітрохи не радий з того, що я можу за бакшиш маму купити, як то кажуть… Тут щось треба май по-інакшому думати… Тут щось треба робити, — знизив голос, — щоб народ не втрачав своїх сил. Це говорить вам Локуіца, румун з Штефанештів. Ви знаєте, Николаю, що я не поїду на село?