Ірина Вільде - Повнолітні діти

Слаба надія (яка дуже манить, але якій не зовсім можна довіритися) на те, що Мігалаке для святого спокою подарує їй двійку і невідповідну поведінку, слабне з кожним днем щораз більше.

І знову мама перед очима. Найстрашніше, що Дарка може собі так виразно (до гри тіней і світла) уявити мамине обличчя в ту мить, коли вона братиме Дарчине свідоцтво в руки. Мама не буде кричати. У неї надто гарне для цього обличчя. Не буде також лаятися. Вона тільки скаже з великим смутком, з великим болем:

— Ну й підла ти обманщиця!

Мама не захоче пригадати, як Дарка захищалася від тих коньків, що їх подарував їй татко за добре свідоцтво, як вона мало не відхворіла того синього светра, що мама їй власноручно виплела. Мама все це забуде. Так! Люди, навіть коли цими людьми є рідні батьки, дуже скоро забувають усе невигідне для себе.

Дарчин страх перед двійкою набирає якогось фосфоричного блиску. Дарка прокидається вночі від цього кошмарного світла й не може вже вдруге заснути. Сон приходить десь аж під ранок, саме тоді, коли треба вставати і збиратися до школи. Розчісуючись перед дзеркалом, Дарка, незважаючи на гіркий, неприємний смак на вустах, не має відваги подивитися в дзеркало на свій язик. Він тепер аж згорбатів від білого осаду. Очі, мов дві олов'яні кулі, давлять і важчають у западинах. До цього з'являється ще звідкись у Дарки така незвичайна для її вдачі замкнутість у собі. Воліє сама в собі спалюватися від сумнівів і страху, ніж будь-кому виявити їх.

Коли настає день роздачі свідоцтв, весь клас приходить у парадних мундирах. Навіть такі нещасні, як Дарка, прийшли в цей день до школи причепурені. Майже кожна учениця має під пахвою тільки одну (з твердою обкладинкою) книжку для свідоцтва. Урочистий настрій запановує в класі. Навіть відмінники мало сміються.

Дарка стає собі осторонь всіх, під самим вікном.

«Найлегша смерть, мабуть, від чаду… Хто сказав, хто розповідав про жінку, що вбила себе запахом жасмину?»

Дарці здається, що це повинно бути навіть приємно — вмирати від квітів.

Зараз же вирішує: ніколи на світі не покажеться вона мамі з плямою брехунки та з двійкою. Ніколи!

Професор Мігулів заходить до класу в чорному, строгому костюмі. В руках у нього портфель, а в ньому доля сімнадцятьох учениць.

«Ось… ось… зараз», — з тремтінням думає Дарка.

Та оце «ось» не приходить зараз. Пан господар класу хоче сказати ще кілька слів з цієї нагоди.

Мова його примирлива, спокійна, батьківська: треба вміти вибачити і самому визначити свою вину. Кінчає біблійним акордом: «Прости нам гріхи наші, яко же і ми прощаємо».

— А тепер — до справи. Андрійчук!

Учениці виходили за алфавітом, зупинялися перед столом, вислуховували по одному-два зауваження про свою успішність, простягали руку за свідоцтвом, читали оцінки і, усміхнені або сумні, сідали на свої місця. Весь час було чути то тут, то там шелест паперу (це ті, що з добрими свідоцтвами, не могли нарадуватися ними і не знати котрий вже раз виймали свідоцтва з книжок і знову прочитували їх!) та стримані хлипання розчарованих і скривджених. Мала Кентнер, наприклад, не може стримати своєї радості:

— Дивіться! Дивіться на моє свідоцтво!

Міці Коляска не йде, а біжить по свідоцтво. Та ледве торкається його очима, як гасне вся. Вона знизує плечима і, незважаючи на наявність вчителя, звертається до класу:

— І що їм шкодило хоч раз дати мені свідоцтво без двійок! Ні, видно, не дочекатися мені сріблистого лиса!..

Весь клас знає, що Міці має від матері отримати сріблистого лиса, якщо свідоцтво буде чисте.

— Коляска! — гримає на неї вчитель. Коляска ще раз знизує плечима і, зламана своїм горем, падає на лавку. Оріховська не дослуховує догани. Вона тільки одним оком зиркає на своє свідоцтво, складає його увосьмеро, як трамвайний квиток, і всуває до кишеньки мундира. Тепер черга на Дарку. Встає. В голові свист і шум. Вся кров збігла з її обличчя, і тепер вітер свище по порожніх жилах. Мігулів з докором розтягає свої губи на всю довжину.

— Попович одержує таке свідоцтво, на яке заслужила своєю пильністю і поведінкою супроти панів професорів.

Цього досить. Дарка бере свідоцтво за кінчик, мов дитину за ручку, і так іде з ним до лавки. Заплющує очі, відкидає голову назад, а свідоцтво кладе перед собою на парту. Лідка (хіба ж вона може іншою бути?) перевисає через парту і скрикує на весь голос:

— Бійся бога, Дарко, та ти ж маєш і з історії двійку!

І незадовільну поведінку!