Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Чому? — спитав татко.

«Чому?» — спитала Дарка очима.

— На селі, такому, як воно тепер, все у кліщах бояр. І нічого не придумаєш. Я гадаю десь у місті влаштуватися… Місто — це щось інше. Це говорить вам Локуіца. Всі зміни йдуть від міста, і я гадаю, що і сюди прийдуть вони з міста. Вай… вай… домнуле… фу… фу… думати треба, Николаю. Думати і щось робити. Га?

Татко не притакнув. Можливо, йому здавалося, що його товариш все ж таки у кращому становищі від нього.

— Так, Николаю, треба починати щось робити, — поклав на стіл стиснутий кулак Локуіца. Локуіца навіть не вдарив цим кулаком по столу, але вистачило Дарці глянути на одні губи свого вчителя, щоб зрозуміти, що та спокійна людина, яку в них вдома називали жартома «ходячою ласкавістю», рішилася на щось немале у своєму житті.

«Треба починати щось робити». Дарка відчула, що за цими словами понад усякий сумнів піде услід і діло. Вона не могла знати, що то за дія буде, але здавалось їй, що коли б тепер пана Локуіцу навіть закували, заткнули йому рот і вкинули в тюрму, то його задум все одно перетворився б у дію.

Дарка глянула на татка. З похиленою головою дивився він перед собою, а з виразу його очей можна було міркувати, що він нічого не бачить.

Може, вона помиляється, але щось їй каже, що татко нездатний вже на таку рішучість, як пан Локуіца. Можливо, що він належить до тих людей, які здатні горіти тільки в юності. Дарка зробила крок і поклала таткові руку на плече, наче беручи його під захист. Їй хотілося якимсь чином дати знати своєму вчителеві, що вона — дочка свого батька і зуміє виручити його навіть у найтяжчу годину.

У Підгірських теж бідкання, тільки з іншого приводу. Тут бідкається в першу чергу добродзійка, Орисьчина мама, висока, з страшенно великими очима і золотими обручами у вухах, жінка в чорному як влітку, так і взимку. Через ту прокляту історію з буряками зменшилися треби тоді, коли видатки у Підгірських зросли. Весілля, придане Софійки поглинули багато грошей. Треба тепер посилати Орисьці, треба посилати, між нами кажучи, і Софії, чоловік якої не одержав і невідомо коли одержить платню. А звідкіль брати, коли люди наче змовилися, стали лише половину за треби давати. А спробуєш поторгуватися, то тобі таку зараз мораль вичитає, що в п'ятках тобі застигне!

Локуіца їх обманув, а ти, панотче, терпи від цього!

В одних Данилюків, здавалося, не відбулося жодних змін. Данків тато визнав тільки один принцип: «Амт іст амт, унд ді регірунг вайст, вас зі тут» [35] «Служба є служба, і уряд знає, що робить» (нім.) . .

Так схарактеризував Данкового батька татко. Дарка запитала себе: чи Данко у зрілому віці буде такий самий?

«О ні! В Данка багата, сонячна, вразлива на тони душа. Яких вершин, — якось по-материнському мріє вона, — досяг би він, коли б оточувала його інша дійсність, ніж ця, що ми в ній бродимо всі!..»

Незважаючи на те, що між Даркою і мамою після нещастя з двійками з'явився новий відтінок любові, дуже схожий на почуття приязні між подружками, незважаючи на те, що татко (забувши, мабуть, директорове зауваження нам'яти чуба дочці) одверто визнав Дарку за жертву сваволі Мігалаке, цим разом перебування вдома було тяжким для Дарки.

Якось, пораючись з нудьги у шафі з білизною, натрапила Дарка на коробочку з бантами. Відкрила її і аж сама замилувалася: лежали тут сувійками сині, рожеві, червоні, темно-сині, білі, золотисті. Дарці спало на думку два з них подарувати своїй колишній подружці — Санді Івана Василевого. Правда, тепер вони могли б зачекати на Славочку, але Дарці хотілося зробити Санді приємність, щоб з легшим серцем виїхати з Веренчанки. Хай би забрала з собою бодай один ясний спогад з Веренчанки туди, на станцію.

Дарка вибрала два найбільш яскравих за кольорами банти: яскраво-рожевий і яскраво-синій.

Санда була тільки роком старша за Дарку, але два роки вже дівувала, а тепер, після різдва, чекала на старостів. Старостів сподівалася Санда аж; з двох сторін, і це найбільше дивувало Дарку.

— А за кого б ти хотіла піти?

— А хто скоріше старостів пошле…

— А все ж таки… котрий тобі миліший?..

— Жодний…

— А все ж таки?

— Той, що мені милий, той мене не візьме.

— Чому?

— Тому, що візьме багачку.

Дарка соромилася подарувати Санді банти при всіх у хаті. Вона поманила її в сінці, де ховалися кури перед морозом, і вийняла з кишені пальта загорнений у папір подарунок.

— Це тобі, Сандо…

Санда непевно простягла руку, наче вагаючись, чи не забрати її назад.