Ірина Вільде - Повнолітні діти

— А ти? Тобі вже не треба?

Дарка пояснила, що в її віці у місті не носять вже таких кольорових бантів.

Санда потримала хвилину подарунок на деякій віддалі від себе, потім неквапно сховала його. Ефект був зовсім не той, що його сподівалася Дарка.

— Бувай здорова, Сандо!

— Зачекай… Я хотіла тебе спитати… твоя мама не могли б нам трохи бульби відпустити… Я навесні відробила б у городі… Ану-ко поговори з мамою… а?

— Добре, — відповіла Дарка, зовсім збита цим проханням.

Те, що мало зробити приємним перебування у Веренчанці, зробило його у Дарчиних спогадах зовсім нестерпним. Гнітюче враження від зустрічі з Сандою прилипло до Дарчиної пам'яті й заважало їй при кожній згадці про рідне село.

І хоч тато попередив директора, що, можливо, Дарка побуде ще якийсь тиждень довше дома, вона настояла на тому, щоб від'їхати з дому вчасно.

Коли сіла у вагон, відчула полегкість від того, що покидає Веренчанку.

Пані провадить гостю (немов Дарка тут перший раз!) до її кімнати.

— Тут щось наче змінилося за той час, як мене не було. Якось так дивно…

— Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змінитися? От скидайте пальто і ходіть до кухні чаю напитися!

— Дякую… Я дуже дякую… Я зараз… тепер ще першої нема… я побіжу ще до гімназії.

— Чекайте, сідайте… Лідка прийде з школи і розповість вам, що у школі чувати.

— Ні, таки я сама піду. Лідка не скаже мені того, що я хочу знати…

Ніяково і соромно в буденний день іти без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не зачекала до завтрашнього дня. В коридорах безлюдно і такий діловий спокій, що Дарка не зважується кашлянути голосніше. Тільки краплини з кранів капають одноманітно. Дарка навшпиньках дістається під свій п'ятий клас. Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто б інший розповідав про якусь пригоду латинською мовою! На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще, чого доброго, дістане на привітання клямкою по носі!

Перша вилітає з класу Шнайдер в окулярах. За нею викарабкується вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не випускають Дарку з рук.

— Дітки, вона погарнішала! Слово честі, що погарнішала! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! — перекрикує всіх, як звичайно, Міці.

Стефа проводить своїми легкими пальцями по Дарчиному обличчю:

— Вже підсніжники цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?

Дарка бере ці пальці в руки, стискає їх з таким теплим почуттям, що говорить більше, ніж поцілунок.

— Добре, Стефко!

Дарчині очі шукають Наталку Оріховську. Ця стоїть на своєму місці під пічкою і ледве відповідає усмішкою на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:

— Що чувати між нашими?

Оріховська ліниво знизує лівим плечем:

— Особливого нічого… Брат мій приїхав… Прийди до нас сьогодні ввечері на чайок… Десь коло сьомої. Можеш?

Якщо це запросини, а не формальність, то це дуже сухі запросини. Але, боже ти мій, чого можна чекати іншого від Оріховської?

— Що там Підгірська пише? Ще не вийшла заміж за якого-небудь офіцера? — питається хтось глумливо.

Лідка бере Дарку під руку (іноді добре побути далі від інших!), начебто Дарка належала тільки їй, і так, східець за східцем, вони сходять униз.

Лідка вмерла б, якби не молола язиком:

— Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що дома казали на те все? Як мамця сприйняла твої двійки? Правда, що не вбила, ані повісила тебе за них… Ой ти, боягузова донька! Ну, говори… Таж ми стільки не бачилися!

— Лідко, май совість! Не все зразу!

Дарка розглядає хлопців, наскільки це дозволяє їй пристойність. Але Данка не помічає. Або ще не вийшов з класу, або уже зник.

— Вдома… ти ж знаєш, як дома… Певно, що кожні батьки хочуть, щоб їхні діти вчилися добре… Татко в цих справах більше розуміє, як мама… Але що я буду тільки про себе говорити.

Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б про деякі справи промовчати.

Вона рада, що знову має слово:

— В нас була математична задача, і, знаєш, всі, крім Шнайдер і Оріховської, написали її на «незадовільно».

Ага, Мігалаке питався, чи домнішора Попович знає, що має йому здати поезії Емінеску?

«Все ж таки Емінеску, а не Тудоряну. Емінеску можна. Емінеску — поет. Справжній великий поет».

— Так? Як треба, то треба. Я читала Емінеску у німецькому перекладі. Дуже мені сподобався. Особливо один вірш про пізнє літо…