Євген Гуцало - Мертва зона

— Тепер потюкаєш на собак, чого ж, — бубонів собі під ніс дід Катеринка, заходжуючись і сліди притоптувати й присипати, щоб не таке стовковисько було.

— Сокиру не забрали, — мовив Чернега. Всі випростались, ніби очерет після раптового подуву, і глянули один на одного. Тільки Галя ніби нічого не бачила й не чула.

— А-а, — махнув рукою дід Катеринка. — То моя сокира, хай там і лежить. Багате придане матиме на тому світі.

— Ага, придане, — згодився півпарубка. Хотів усміхнутися, але вуста немов позамерзали, не розклеплювались.

— Отож уміє пристроюватись чоловік, — взявся кепкувати дід Катеринка. — В чужу могилу скочив, наче для нього копали.

Ніхто йому не відповів. Галя ж подивилася так, наче хотіла щось втямити, але не втямила, бо не ожив, не зблиснув іскринками смуток в її зорі.

— Коли б і мені ще так повезло, — не вгавав дід, — то я вже нічого не хотів би.

…Півпарубка з Галею хутко йшли до млина. Півпарубка раз у раз брався розпитувати, як це вона попалася в Юркові руки, але тільки й чув од неї: «Виглянула надвір, а він мене підстерігав, мабуть…» Олексі здавалось, що від нього тхне, він витирав долоню снігом, але запах. не зникав. Спустившись у ярок, пішли по глибокому, борсаючись, і тут Галя загубила чобіт. Чекала, піднявши ногу, поки він знайде і принесе. Півпарубка помацав — чобіт був без вустілки і холодний-холодний. Коли помагав озутись, Галя сперлась йому на плече — пальці в неї трусились. Глянув у її очі, хотів там застерегти відразу до нього, страх перед ним, — у зіницях була безмежна пустка.

Заєць вискочив із-під кущика, покотився-покотився. Враз зупинився, глянув назад і, прищуливши вуха, кинувся вбік, залишаючи на вибіленій ряднині яру цятковиння слідів. Галя зачудовано стежила за ним, і в її зорі почала загусати зосереджена увага.

— Заєць… — тихо проказала вона.

I тим одним словом хотіла виразити багато, а найбільше — своє здивування, що в такий час, коли в душі людській все вигорає, коли душа стає попелищем, що в такий час весело й щасливо бігає в полях заєць, ховається за кущами, обгризає кору на стовбурах. Наче нічого й не відбувається в світі, наче все так, як і було в давнину.

— Заєць… — знову повторила дівчина, не рушаючи з місця.

Півпарубка опитувався щось утямити із того її казання, а не міг. Те сіре зизооке поплигайло не пробудило в ньому нічого, в його істоті все ширшала й ширшала пустеля, по якій вигулювався холод. I в тій пустелі не було місця зачудуванню.

До вечора ще наче й далеко, а сутінки вже самі виростають — чи то із землі встають, чи то з хмар просіюються, і все навкруги журливішає, похнюплюється, мовби незрячим стає. Соболівка, одбігши від села, хотіла б, либонь, і далі в поля гайнути, але причаїлась на півдорозі, мов остерігається далеко скочити. Прилягла біля яру, а над нею — ні диму тобі, ні ворони змерзлої. Лише кілька верб по згірку тюпають до річки — не дійшли: холодно, то поспинялися, щільніше кутаючись у біле хустя. I ген-ген, при самому обрії, тьмяніє стріхами далеке закоцюбле село, до якого докотився фронт — і закрижанів хвилею, далі не зрушить.

Дід Катеринка не міг усидіти в хатині — що не кажи, а коли не палити по кілька днів, то в ній холодніше, ніж надворі. Вийшов на обійстя, сюди-туди поткнувся, а й тут не літо, не зогрієшся. Коли по правді, то йому лише в петрівку буває тепло, бо в жилах уже не кров, а вода. Чи не взяти оту дубову кору і добре випалити? Кору дід Катеринка припас для того, щоб людям шкури видублювати, проте лежить вона вже кілька років без діла, бо яка тепер худобина в людей? Тільки й шкури, що своя, а видублюють її й без нього — діда Катеринки… Коли запасав кору, думав: прибережене на горбі не волочити, прибережене само полежить, ще й прогодує колись, а воно…

Почав ту кору з сіней носити, біля припічка зсипати. На підпал вати насмикав із куфайчини, хоч та куфайчина й так вітром давно вже підбита. Пурхнула іскрина, за нею стрельнула друга — і вже зароїлися мерехтливі бджілки, творячи золоте царство вогню, його живу таємницю. Дихнуло дідові в лице теплом, воно сягнуло далеких закамарків душі — і вже йому посолодшало в мислях, полегшало. Принюхуючись до солодкого диму, який витягало в комин, замугикав:

Вогонь підпливав синюватим сяянням. Отак і дивився б і дивився у його гарячу душу, бо полум'я — немов чарівник: воно очищає тебе, випалює клопоти й турботи, наливаючи істоту спокоєм і рівновагою.