Євген Гуцало - Мертва зона

Дід Катеринка знову перезирнувся з півпарубком — мовляв, чого тільки на світі не трапляється. Півпарубка запитав:

— А що це ви в мішечку несете?

— Пашу для своєї рябої…

— Хе-хе, — не стримався, щоб не осміхнутись, дід Катеринка. — То беріте свій мішечок, підемо на цвинтар могилу копати. Земля ж тепер — мов камінь, її сокирою не врубаєш, ніякою хоробою не візьмеш. То, може, доведеться вогонь розкладати. От ваша лепешка й знадобиться — на підпал… Усіх дядьків на Соболівці половили, оце тільки ми, непотріб, і зостались. Одне без ноги, друге без руки, а трете і з ногами, і з руками, а пуття ніякого нема…

Чернега не питав, для кого могилу копати, пішов за ними. А цвинтар той недалеко, за горбком. На старому, що в селі біля школи, вже ховати нема де, стільки там хрестів і надгробків понапихано, то місце для нового розсудливо вибирали — за селом од поля. Скільки хочете копайте собі, скільки хочете ховайте — простір і воля для мертвого чоловіка, бо є куди цвинтар посувати. Повітря пахуче й свіже, небо вгорі безмежне, як мисль, — утішайся цілісіньку вічність!

Пішли поміж могилами місце вибирати. Дід Катеринка скочив у замет по пояс, виліз — і:

— Давайте там, де більше снігу. Там має бути земля м'якша. Ти, Олексо, хмизу пошукай, бо без вогню позагибаємо.

Почали тут землю цюкати, а вона — видзвонює, гупає, гехкає, тільки не піддається. Одлетить яка скалка, та й годі, — закоцюбло все, таке вже неприступне, хоч сльозами поливай, аби відм'якло. То півпарубка таки вогонь розклав. А помочі з того — ну на півпучки, бо горіти не горить, вітер односить полум'я, і рук не нагрієш, бо димом тим крутить, як чорт помелом. Одвернувся півпарубка — воно й погасло, знову витягуй трут і кресало, вимолюй ту іскрину в кременя. А добре-таки, що лепеху мають, без неї і на такий вогонь не спромоглися б.

— Зимою вмирати — найгірше діло, — гомонить дід Катеринка. — Зимою землі не вгризеш. От весною земля пухкенька, але ж умирати весною жалко. От і не придумаєш, коли воно краще… Як не крути — на одно виходить: кепсько вмирати.

Поки півпарубка ще раз бігав по паливо, полум'я знову погасло. То він уже почав його викопаною землею обтушковувати, щоб не зслизало за вітром. Коли закущилися язички, він зігнувся низько над вогнем, губи нахололі хотів одволожити — і раптом одсахнувся: привиділися в рудуватому блиску полум'я очі Галині. Морозцем дернуло по душі, і зразу ж той морозець пом'якшав, розвесніло. З несподіваною підозріливістю озирнувся — Чернега, згорбившись та з лиця помертвівши, цюкав колуном землю-матінку в непіддатливі груди, а дід Катеринка по-гороб'ячому метушився поруч, намагався вколупнути заступом. I говорив співучим та тоненьким, майже жіночим голоском.

— Прокидаюся, а місяць через вікно прямісінько на мене дивиться, і такий жовтий-жовтісінький, як перезрілий чиряк. I голос моєї покійної матері ще луною у вухах стоїть: «Ладнай клуночок і збирайся на той світ…»

Білі хрести ледве зводились над могилами. Півпарубка випростався — його увагу привернув ледь чутний гуркіт машин, що долинав із дороги, яка ховалася за горбками. Повітря ледь-ледь тремтіло від їхнього далекого реву. Півпарубка глянув ліворуч, де попід самим обрієм мала слатися залізниця. Там над вибалком мушині цятки заплямили полотно поля — зігнані з усього села люди рили окопи.

Дедалі копалося легше — земля вже була м'яка, тхнула сухим перегноєм. Дід Катеринка узяв її в пригорщу, подивився на неї ласкавими вицвілими очима, понюхав.

— Чорна, як життя наше, — сказав і сійнув ту землю на сніг.

Підвів голову Чернега, глянув на діда й одвернувся. Прошепотів сам собі:

— Корову мою забрали…

Наповзав страх. Поволеньки-поволеньки, ніби мжичка в осінню годину, він оповивав душу, пригашуючи крихітний вогник надії, що ледве жеврів. Уже боявся поткнутись на двір — опустілий, збезлюднілий, лякав його ще дужче, ніж недавня облава, яка обминула їхню хату, — дяка Юркові! Таки зумів одвести небезпеку від батьківського вогнища, таки не пограбували в нього нічого (щоправда, й грабувати не було чого, але ж…), не погнали окопи рити разом з усіма, виставивши на глум і посміховисько. Але не тільки боявся потикатися надвір — остерігався й до вікон наближатися. Усе ходив серединою хати, тримався ближче до печі, до глухих кутків. А чи не залізти в штандари, часом зблискувало в голові, чи не згорнутись клубочком у запічку?

Знав, що ось-ось доведеться покидати хату, але не міг відважитись на це. Той страх, який вилазив із кожнісінької шпарки, яким захлиналося довколишнє мовчання, не міг перемогти в ньому остаточно думки про те, що все це — його, що він зрісся зі своєю домівкою, як зростаються з нею цвіркуни, або павуки, або ж блощиці. Сподівався, що тут обмине його лихо, бо хата, наче рідна, захистить його і врятує, що вона віддячить йому за ту любов і догляд, за той клопіт, за ті руки, які він до неї доклав.