Євген Гуцало: Княжа гора

— Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, — калиновою сурмонькою просурмив дiд Гордiй.

— Так ви, дiду, не тими грошима платите, — зрештою спромiгся на слово лавошник.

— Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?

— Дiду, ви… не викидаєте коникiв?

— Та хiба я кониками плачу за товари?

— Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!

— Людоньки, якi ж це коники? — Дiд Гордiй iз сивою кучмою хмари лукаво поглядав на решту спантеличених покупцiв. — Та в оцiй крамницi вже ого-го з яких пiр не розплачувалися золотом i срiблом.

— I не будуть розплачуватися! — зверескнув лавошник, чуючись зовсiм дурнуватим, наче й розум од нього забiг ще далi за Днiпро, нiж бiгав недавно язик.

— Ну, гаразд, золото й срiбло в тебе не в цiнi, — сурмив у калинову сурмоньку дiд Гордiй. Видлубав iз свого скарбу iржаву монету з малюнком якогось бородатого царя в коронi. — А за цi грошi що в тебе можна купити? Солi? Гасу?

— Такими грошима, дiду, розплачувались пiвтисячi рокiв тому! Отодi б ви купили за них i корiв, i волiв!.. Старий та древнiй ви, дiду Гордiю! Скiльки живете — тисячу рокiв? Чого ж забулись потратити своï грошi тодi, коли були молодшим?

— То, може, вернутись менi в молодiсть? Бо ж не пропадати добру!

— А вертайтесь! Ви такi, що вернетеся. Сьогоднi тут, а завтра там, якщо тiльки не перепинять по дорозi хвацькi хлопцi…

Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодiï, спорожняв лозиновий кошiль вiд товарiв сiльськоï крамницi, якi за срiбло й золото не купиш, дiд Гордiй священнодiяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до шкiряного капшука, вiд чого капшук надимав i надимав боки. Взявши в руку порожнiй кошiль, старий сказав на прощання:

— По-всякому випадало базар'ювати i ярмаркувати, а отак — iще нiколи й нiде!.. Пiшов, увiрвавши пiдошов!

Та й подався з крамницi дiд Гордiй у хмарi кучматого волосся, що порскими хвилями заливало чоло, й очi його карi, вже не лукавi, двома хижими кiбчиками линули з дубленого обличчя — й не могли зiрватися з-пiд кущистого надбрiв'я.

Лавошник став на порозi крамницi — як iз хреста знятий i не вiдривав погляду вiд жовтого капшука в дiдовiй руцi, аж поки дiд iз капшуком пропав за деревами. Тодi лавошник iзнадвору замкнув крамницю на двi кутi залiзнi штаби, зайшов до крамницi через пiдсобку, випив одним духом пляшку пива й, заïдаючи пряним iржавим оселедцем, заплакав ïдучими, як руда сiль на iржавому оселедцi, сльозами.

То не грiм гримiв у захмарених високостях, то гримiла баба Килина; губи ïï в'юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лицi; плескате пiдборiддя злiтало й опускалось, як злiтає й опускається дерев'яний праник, яким при праннi вибивають шмаття на водi; помiж в'юнистих губiв-блискавок язик скидався на зiнське щеня, що сiкається й сiкається, а вилiзти з буди боïться. На диво, очi в баби Килини зоставались лагiдними й чистими, хоч би краплина гнiву схлюпнулась у ïхнiх озерах зеленого, наче затягнутих ряскою, мудрого спокою… То ти, урвителю, зламав соняшник, щоб ïздити, мов на конi? Ось я тим соняшником поïжджу по крижах твоïх, урвителю! Де це бачено — красу губити? А якби з твоïх в'язiв твiй соняшник зiрвати, голову, — чим би ти думав? А може, земля думає тим соняшником, га! Добре, що на городi ще соняшники позоставались, по людських городах ростуть, по всiх селах. То ïхнiми головами земля думає, урвителю! Думає картоплею й гарбузами, цибулею й часником, кропом i огiрками. А ще як же вона славно думає пiвонiями й красолею, ружами й чорнобривцями, любистком i матiркою. То в неï думки такi, пiснi такi — i ластiвка, й зозуля, й соловейко. Та в неï пiсня — мурашина кожна, а що вже тодi про звiрину в лiсi казати, про очерет у лузi чи про калину в байрацi! Та земля думає навiть твоєю дурною головою, чекає, поки вона порозумнiшає, i всiма людськими головами думає, а ще дощами й туманами, градом i снiгом, пшеницею i кукiлем у пшеницi, зiрками й мiсяцем, хлiбом i яблуками. Навiть твоєю многогрiшною бабою Ки-линою думає земля, о, i твоïм дiдом Гордiєм, о, бо земля жива-живiсiнька. На Княжу гору поглянь — яка думка висока стоïть, а Днiпро якою думкою стелиться, от би тобi цi думки в голову вкласти, щоб розумiв землю, щоб шанував землю. Де ще таку живу книжку надруковану знайдеш? А ти соняшник ламаєш, урвителю! Гай-гай, сам себе зламав, тепер збiднiв на сонях, на думку золоту соняшникову збiднiв… Баба Килина громом гримить, ув очах — лiтепло ласки, й здається, що то вся видима земля озвалась бабиним голосом, озвалось ïхнє яблунево-яворове дворище, город квiтучий, село ïхнє приднiпровське, при Княжiй горi схоже на велетенську вощину диких бджiл, озвалася й сама Княжа гора джерельним бабиним голосом, а ще ж i Днiпро, що в'ється за Княжою горою, небеса й сонце в небесах озвались бабиним голосом, i нiкуди не сховаєшся вiд нього, й вух не затулиш, бо, либонь, то вже й ти говориш бабиним голосом, то вже й ти став його джерелом… Зламана золота корона соняха гiрко осмiхається гаряче-вогнистими пелюстками, начебто плаче в сльозах, — ага, то ти плачеш соняхом, то твоï сльози в'януть на його молодому обличчi, то твоï печаль i жалоба мертвiють на його сонячному виду, бо ти сам себе зiрвав, каже баба Килина, сам понiвечив свою золоту думку.