Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

Стомившись від усіх цих набридань, Ліман, нахилившись із карети до дівчини, промовив:

– Прошу вас, не затримуйте мене довше зі своїми марними запитаннями! Я їду в готель, та й годі. Заберіть ногу з підніжки, це небезпечно. Поганяйте, візнику!

– Стійте! – вигукнула дівчина, й справді намагаючись ускочити до карети.

Ліман, похитуючи головою, підвівся й заступив своєю кремезною постаттю весь вхід. Дівчина спробувала його відштовхнути, скориставшись головою й коліньми, карета захиталася на своїх благеньких пружинах, і Ліман мало не втратив рівновагу.

– Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дівчина.

Певна річ, Ліману пощастило б відштовхнути цю, хоч і міцну, дівчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловік у сурдуті, який усе ще, так ніби Фіні його звільнила, тримався спокійно; та, побачивши, що Фіні похитнулась, він одним стрибком підскочив, підтримав Фіні ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лімана, з усієї сили спробував підсадити дівчину в карету. Відчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що їх на додачу підштовхнули ще й знадвору, проказала, ніби сама до себе: «Ну ось», – і мимохідь поправила на собі спершу блузку, а тоді, вже ретельніше, й зачіску.

– Це просто нечувано! – промовив Ліман, упавши на своє сидіння, до дівчини, що всілася навпроти.

2 травня.Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадійна голова, Ф., занепад у конторі, фізична неспроможність писати й внутрішня потреба в цьому.

Валлі вийшла з наших дверей услід за своїм чоловіком, що їде завтра до Чорткова на військові збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цілковито змирилися.

Історія садівникової дочки, яка позавчора перебила мені роботу. Я, той, що роботою намагається вилікувати свою неврастенію, мушу вислуховувати, як брат дівчини – його звали Ян, він, власне, й був той садівник і, як передбачалося, наступник старого Дворського, ба навіть уже власник квітника, – два місяці тому в свої двадцять вісім років упав у меланхолію й отруївся. Влітку він, попри свою відлюдкувату вдачу, почувався досить непогано, позаяк мусив спілкуватися бодай із покупцями, а от взимку, навпаки, цілком замикався в собі. Його кохана, одна службовка – urednice, – була дівчина також меланхолійна. Вони частенько ходили вдвох на кладовище.

Здоровенний Менассе у виставі на жарґоні. Щось магічне було в його рухах, і в поєднанні з музикою воно викликало в мене захват. Я про це забув.

Мій дурний сміх, коли сьогодні я заявив матері, що на Трійцю поїду до Берліна. «Чого ти смієшся?» – промовила мати (зробивши й кілька інших зауважень, як-от: «Тож подумай, перше ніж зв’язувати себе навіки»; я відбувався також зауваженнями на кшталт: «Дарма» і т. ін.). «Бо розгубився», – відповів я, задоволений, що в усій цій історії хоч один раз сказав щось правдиве.

Учора зустрів Б. Її спокій, вдоволеність, невимушеність і проясненість, незважаючи на те, що за останні роки в неї стався перехід до літньої жінки, ця вже тоді надокучлива повнота скоро досягне межі стерильної огрядності; ходити вона стала так, ніби перекочується й підштовхує себе, несучи чи, краще сказати, підпихаючи перед собою черево, а на підборідді – як не дуже придивлятися, то тільки на підборідді, – де колись був пушок, тепер закручуються волосини.

3 травня.Страшна ненадійність мого внутрішнього існування.

Як я розстібував камізельку, щоб показати панові Б. свій висип. Як кликав його до сусідньої кімнати.

Стріла – хтозна, звідки вона взялася – поцілила одруженого чоловіка ззаду, звалила з ніг і проткнула наскрізь. Лежачи з розкинутими руками на землі, він підводить голову й стогне. Згодом він, хитаючись, на мить зводиться на ноги. Він не може розповісти нічого, окрім того, як у нього поцілили, й показує приблизно, з якого боку, на його думку, прилетіла стріла. Ці щоразу ті самі розповіді вже стом- люють дружину, до того ж чоловік показує щоразу в ін- ший бік.

4 травня.В уяві раз у раз постає широкий різницький ніж, який блискавично, з механічною ритмічністю встромляється в мене збоку, відтинаючи тонесенькі поперечні смужки, і це відбувається так швидко, що смужки відлітають убік, згортаючись майже в трубочки.

Якось рано-вранці, коли вулиці, куди не глянь, були ще безлюдні, один чоловік, босий і лише в самій нічній сорочці та штанях, розчахнув ворота великого найманого будинку на головній вулиці. Він міцно тримався за обидві стулки воріт і глибоко дихав. «От лихо, от кляте лихо», – промовив він і, на позір спокійно, подивився спершу вздовж вулиці, а тоді поверх поодиноких будинків.