Franz Kafka - Щоденники 1913–1923 рр.

Як з’ясувалося, в руїнах жила частина готельного персоналу, що через пожежу зостався без роботи. Щойно Ліманова карета спинилася, відразу вибіг пан у чорному сурдуті й яскраво-червоній краватці, розповів Ліманові, що похмуро слухав, історію пожежі, намотуючи при цьому на пальці кінчики своєї довгої ріденької бороди, й покинув робити це, тільки щоб показати Ліманові, де саме виникла пожежа, як вона поширювалась і як будівля, зрештою, завалилася. Ліман, який протягом усієї цієї історії майже не підводив від землі очей і не відпускав клямки каретних дверцят, уже хотів був назвати візникові інший готель, до якого його везти, але чоловік у сурдуті, скинувши догори руки, почав благати його не їхати до іншого готелю, а залишитися вірним цьому, яким він був завжди задоволений. Хоч це запевне була всього лиш пуста фраза й ніхто тут Лімана не пам’ятав, як не впізнав і Ліман жодного зі службовців – ні серед чоловіків, ні серед жінок, – що виглядали з дверей та вікон, він, як людина, що не любить відмовлятися від своїх звичок, усе ж таки запитав, як же він тепер, за таких обставин може залишитися вірним згорілому готелю. У відповідь він почув – і мимоволі аж усміхнувся такій безглуздій пропозиції, – що для колишніх постояльців готелю, але тільки для них, приготовано чудові кімнати в приватних квартирах, Ліманові досить лише наказати, і його відразу туди відведуть, це зовсім неподалік, він не втратить часу, а плата, позаяк ідеться про люб’язність, але водночас усе ж таки й про заміну, надзвичайно низька, хоч їжу готують за віденськими рецептами, і вона, мабуть, іще смачніша, а обслуговують іще дбайливіше, ніж у колишньому готелі «Кінґстон», рівень якого у певному відношенні був усе ж таки не належний.

– Дякую, – сказав Ліман, – сідаючи до карети. – Я пробуду в Константинополі всього п’ять днів, на такий час я не влаштовуватимусь у приватній квартирі, ні, я поїду до якогось готелю. Але на другий рік, коли я приїду знов і ваш готель відбудують, я зупинюся запевно тільки у вас. Дозвольте! – Ліман хотів був причинити дверцята, але за їхню клямку вже схопився представник готелю.

– Пане! – благально промовив він і звів погляд на Лімана.

– Відпустіть! – гримнув Ліман, поторгав дверцята й наказав візникові: – До готелю «Рояль»!

Та чи то візник його не зрозумів, чи то він чекав, поки дверцята причиняться, принаймні чоловік сидів на передку, мов статуя. А представник готелю й не думав відпускати дверцят, він навіть енергійно закивав головою одному зі своїх колег, щоб той поворушився й допоміг йому. Особливо він сподівався на одну дівчину й раз у раз гукав:

– Фіні! Ну ж бо, Фіні! Де та Фіні?

Люди, що досі виглядали з вікон і дверей, пооберталися всередину будинку, почали безладно кричати, видно було, як вони забігали повз вікна, – всі шукали Фіні.

Ліман міг би, мабуть, одним штурханом відкинути від дверцят чоловіка, який не давав йому рушити і якому, очевидно, тільки голод додавав хоробрості отак поводитись – це розумів і сам чоловік і навіть не важився поглянути на Лімана, – але Ліман у своїх поїздках набрався достатньо сумного досвіду й знав, як важливо в чужому краю, хай би як ти мав рацію, уникати зайвої уваги до себе, тому спокійно знову вийшов з карети, не зважаючи поки на чоловіка, що судомно тримався за дверцята, ступив до візника, ще раз чітко повторив свій наказ, якнайшвидше їхати звідси, тоді повернувся до чоловіка біля дверцят, узяв його руку нібито звичайним рухом, але нишком стис її в зап’ястку так, що чоловік із криком «Фіні!», – це був наказ і вираз болю водночас, – мало не підскочив і розтис пальці на клямці.

– Вона вже йде! Вона вже йде! – загукали з усіх вікон, і до карети з будинку вибігла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачіску, усміхнена дівчина.

– Швидше! В карету! Періщить же! – загукала вона, схопивши Лімана за плечі й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фіні, – тихо промовила вона потім і опустила руки вздовж його плечей.

«Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Ліман і усміхнувся до дівчини. – Шкода, що я вже не юнак і не пускаюся в сумнівні пригоди».

– Це, мабуть, непорозуміння, фройляйн, – сказав він і обернувся до карети, – я ані просив покликати вас, ані маю намір з вами їхати. – Вже сидячи в кареті, додав: – Ви більше не турбуйтеся.

Але Фіні вже встигла поставити ногу на підніжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:

– Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?