Світлана Румянцева - В ніч на двадцять перше

Море вирувало. Велетенські хвилі хаотично змінювали одна одну, нещадно руйнуючи та змітаючи все на своєму шляху. Тим поодиноким мандрівникам чи рибалкам, які у цей пізній час забарилися у відкритому морі та не встигли пристати до берега, годі було й заздрити. Що вже казати про ту, яка опинилася у полоні жорстокої стихії не з власної волі. Ця прикра випадковість могла коштувати їй життя і, чесно кажучи, вона не лише цілком усвідомлювала всю небезпеку становища, в якому опинилася, а й подумки приготувалася до найгіршого. Вона знала, що шансу вижити в таких умовах майже не було. Залишалася лише надія. Хитка, невиразна, полохлива, але все ж таки – НАДІЯ!

Море було підступним, мінливим та непередбачуваним, немов вередлива та надто розбещена дитина. Спочатку воно поводилось відносно спокійно: легкі, майже непомітні брижі злегка підштовхували самотнього гумового човника, наче хотіли його заколисати. Та згодом невідомо звідки налетів холодний, пронизливий вітер, що перетворив спокійну водяну гладь у суцільний безлад та круговерть. Кожна нова хвиля, що зароджувалась у темних морських глибинах, ставала більшою, потужнішою та грізнішою. Море лютувало, безжально підкидаючи безпорадне суденце.

Всередині нього сиділа молода дівчина. Захисний комбінезон темно-синього кольору з тонкого водонепроникного матеріалу, що щільно облягав усю її фігуру, та невисокі гумові чобітки с гнучкою підошвою надійно захищали від води та холоду. Її тендітні руки мертвою хваткою вчепилися у товсті мотузки, що оперізували човник по всьому периметру, а очі пильно вдивлялися у нічну темряву з надією побачити хоча б якийсь вогник чи інший знак, що сповіщав би про близькість жаданого берегу. Однак волосся, наскрізь просякнуте солоними бризками, хаотично теліпалося на вітру та прилипало до обличчя, заважаючи не лише роздивлятися навкруги, а й елементарно дихати.

Дівчину лихоманило і трясло. Її тіло було виснажене кількагодинною боротьбою з природною стихією. У набряклих ногах, затерплих без тривалого руху, щось неприємно поколювало, а задерев’янілі від холоду руки трималися за мотузку чисто автоматично. Лише ясний мозок працював швидко і холоднокровно, що свідчило про сильний характер, неабияку витримку та мужність незнайомки, а також про наявність у неї значного досвіду виживання в екстремальних ситуаціях.

На щастя, вона знала точні координати своєї незапланованої, аварійної висадки, тобто того місця, де миттю розгорнувся викинутий нею рятівний гумовий човен. Але що це дасть? Хаотичні хвилі та потужний вітер могли занести її хтозна куди, на багато кілометрів углиб відкритого моря, значно віддаливши її від берега. Та й де той берег, у якому боці?

«Знак… Треба негайно знайти хоча б якийсь знак, орієнтир, що вказав би правильний напрям… – розмірковувала дівчина. – Вогонь, спалах, будь-яке світло… Зірки! Авжеж – зірки!».

Вона намагалась максимально напружити пам’ять, щоб видобути з її глибин необхідні знання: «Велика Ведмедиця, Південний Хрест… Ні, не те. Пригадуй, пригадуй… Оріон… Оріон добре видно в обох півкулях Землі. Та нащо мені це? А ще Полярна зірка. Вона практично нерухома, завжди розташована в полярному секторі неба і вказує точно на північ».

Дівчина ледве ворухнулась і, боячись випадково розчепити ослаблені пальці, які досі стискали мотузку, повільно задерла голову: чорні загрозливі хмари щільним кільцем сповивали нічне небо. Вона застогнала з відчаю.

У голові роїлися думки, навпіл розриваючи свідомість: «Як це могло статися? Не може бути! Як я, такий стріляний горобець у своїй справі, могла втрапити в таку халепу? Даремно я попрямувала сюди. Виявляється, у цьому квадраті нікого й не було. Усі мої зусилля марні!».

Остання думка була особливо болючою. Адже ще якихось декілька хвилин тому, після того як усі прилади зафіксували чіткі сигнали, вона прийняла доволі нестандартне, проте ретельно зважене рішення.

Як науковець, вона багато подорожувала, досліджувала, вивчала, проте раніше ніколи не втручалася. Вона просто не мала на це права, не мала дозволу. Але зараз була саме та ситуація, коли звичайна людяність та співчуття переважили терези розважливості на свій бік: десь там, у суцільному мороці, невідомо хто просив, ні – навіть волав про допомогу! Наполегливо та несамовито: SOS SOS SOS.

Вона цілком усвідомлювала, якими незворотними можуть бути наслідки її вчинку, якщо щось піде не так. Але, спираючись на теоретичні знання та точні математичні розрахунки, вона вірила, що зможе вчасно втрутитися, прийти на допомогу і… повернутися назад, втративши порівняно небагато часу.