Світлана Румянцева - В ніч на двадцять перше

Небагато часу… Чому він такий невблаганний? Час. Чому він не може зупинитись та перепочити?

Якщо щось піде не так… Ще раз глянувши на панель управління, на якій висвічувались декілька пульсуючих цифр та символів, вона зважилась. Останнє, що вона зробила, це записала на плівку свій голос, обґрунтувавши своє рішення, коротко виклавши план подальших дій і назвавши точні координати місця ймовірної катастрофи. Тоді натиснула необхідну кнопку і її повідомлення, розтинаючи безмежний простір, помчало до адресату. Відповідь прийшла за лічені секунди і була, на перший погляд, доволі сухою та лаконічною, але, зважаючи на обставини, це було нормальним: «Згода! Дотримуйтесь інструкцій! Хай щастить!».

Серце шалено калатало, по спині пробігли підступні мурашки, руки трохи тремтіли від хвилювання. Ще б пак! Така відповідальність! Але самі рухи були вправними, відточеними, механічними. Нехай щастить, Кессі. І вона щосили натиснула на важіль…

А потім цей страшенний удар… скрегіт металу… поштовхи… Нічого не видно… Зв’язок перервався… І тепер замість того, щоб допомогти, вона сама потребувала порятунку.

Кессі відчувала, що потроху слабне, сили покидали її, у голові паморочилося від постійного гойдання на хвилях. І хоча зазвичай їй ніколи не бракувало терпіння та витримки, зараз ситуація потроху виходила з-під контролю.

«Лише декілька хвилин, зовсім трошки, спочинь. Який сенс у постійному спогляданні? – нашіптував підступний внутрішній голос. Проте здоровий глузд застерігав: – Не спи! Пильнуй або втратиш усе!».

Щоб відволіктись, Кессі силувалась згадати щось приємне, відсторонене, перед її очима поставали незримі розпливчасті картини. Вона побачила інше море – лагідне, облите сліпучим сонячним світлом, привітне. Ось вона напівлежить на березі, обпершись на лівий лікоть, й спостерігає, як на обрії то виринають, то зникають невиразні стовпчики блакитного диму, настільки легкі та невагомі, що миттю тануть у прозорому повітрі.

Після кількахвилинного споглядання вона млосно потягується усім своїм струнким тілом та лягає на теплий, бархатний пісок, що міниться сотнями різних барв. Потім повільно підкладає схрещені руки під голову й дивиться вгору. Її втомлені очі, захищені темними окулярами, безцільно стежать за рухом небесних світил та поодиноких розкутих хмар, що мляво та неохоче блукають небом.

Тоді вона сідає, обіймає руками коліна та кладе на них голову, а копна чорного пишного волосся елегантно розсипається навсібіч. Її права рука поволі сповзає на пісок і починає ворушити нерівну кристалічну поверхню, несвідомо виводячи пальцем то кумедні личка, то абстрактні фігури, а подекуди незрозумілий набір цифр та формул. Час від часу пальці згрібають до купи теплі дрібні піщинки і міцно стискають їх у кулак. Коли ж вона трохи послабляє хватку, пісок, піддаючись силі тяжіння, тонкою цівкою сиплеться донизу, утворюючи мініатюрні бархани.

Здавалося, що все це відбувалося дуже давно, в іншому, тепер уже нереальному житті. Жвавому, швидкоплинному, насиченому подіями. Ніби на іншій планеті, на іншому боці безкрайого Всесвіту. На іншому боці…

Її набряклі очі стулялися самі по собі, пальці несвідомо розжималися, відпускаючи на волю грубі мотузки, що боляче врізалися у ніжні долоні, залишаючи на них червоні борозни. Відчуваючи, що ось-ось може знепритомніти чи поринути у хворобливу дрімоту, Кессі зібрала останні сили, щоб ще раз підвестися і роззирнутися довкола.

Переборюючи слабкість у всьому тілі та пристосовуючись до хитання човна, вона, наскільки це взагалі було можливо, сперлася колінами та руками о мокре днище, а потім, наражаючись на небезпеку втратити рівновагу й перехилити човник, випрямила спину і почала пильно вдивлятися у морок. Нічого. Лише темна зловісна порожнеча.

За мить вона не лише зрозуміла, що геть усі її зусилля були марними, а й з невимовним жахом осягнула масштаби та неминучі наслідки катастрофи, в яку потрапила. Самотня та безпорадна у цьому шаленому вирі.

Ще трохи й вона остаточно впала б у відчай. Її погляд ставав неуважним, безцільним і байдуже блукав по гребнях хвиль. Але раптом Кессі здалося, що в темряві блиснув вогник. Вона насторожилася, холодною тремтячою рукою відкинула з обличчя мокре волосся та примружила очі. Минали секунди, хвилини, що здалися їй вічністю, але нічого не відбувалося. Невідоме сяйво зникло так само швидко, як і з’явилось.

«Це лише марево… – подумала вона. – Як часто ми сприймаємо бажане за дійсне».