Світлана Румянцева: В ніч на двадцять перше

Аж ось десь далеко знов спалахнуло світло. Потім згасло. Знов з’явилось. І ще раз. І ще. Що за маячня? Спочатку Кессі прийняла його за умовний знак, призначений саме для неї, й почала було зчитувати інформацію, виходячи з нескладної та загальноприйнятої серед мореплавців комбінації сигнальних знаків. Втім частота спалахів, а скоріше їх нерегулярність ніяк не співпадали з відомими їй принципами кодування, тож вона, шкодуючи, облишила спроби.

Подальші спостереження навели Кессі на думку, що загадкові вогні радше були наслідком якоїсь несправності. Скидалося на те, що хтось на березі намагався вручну полагодити старого електрогенератора та робив це доволі незвичним способом – б’ючи по ньому кремезним кулаком. Вочевидь, старання невідомої людини, якій не спалося у цю жахливу ніч, увінчалися успіхом, оскільки за деякий час хаотичне мерехтіння припинилося, і світло полилося рівно. Воно надходило з берега, у цьому не було ніякого сумніву. І хоча цей маленький, беззахисний вогник був напрочуд слабким, ледь помітним у зловісній темряві ночі, він став для Кессі єдиним дороговказом, що вів до порятунку.

Зібравши останні сили, вона заходилася шарудіти руками по днищу свого човника. Намацавши у пітьмі невеликий прямокутний м’який предмет з довгим паском, Кессі дуже зраділа: це була її сумка, що містила всілякі дослідницькі прилади, мапи та безліч необхідних дрібничок. Перекинувши пасок через голову, так щоб його середина лягла на праве плече, а сумка прилаштувалася біля лівого стегна, мандрівниця почала шукати розкладні весла, які обов’язково мали входити до комплектації човна, проте досі в них не було потреби. Усі ці дії вона робила навпомацки, ні на мить не відводячи погляду від блукаючого вогника. Вірніше, сам вогник залишався на своєму місці, а от легкий надувний човник перестрибував з хвилі на хвилю, постійно міняючи траєкторію.

Добувши весла, Кессі насилу прилаштувала їх до бокових отворів човна й почала щодуху гребти до берега. Принаймні так вона вважала, адже їй і на думку не спадало, що джерело світла могло знаходитися і не на суші; ним міг бути і один із плавучих застережних знаків – бакен, що вказує на близькість фарватеру і, зазвичай, обладнаний потужним ліхтарем.

Ніч минала, а шторм потроху згасав. Вдалечині ледь-ледь зажевріли димчасті обриси берега. Чим ясніше вони вимальовувались, тим дужче Кессі налягала на весла, адже кожен їхній сплеск сповіщав про наближення порятунку.

Коли до жаданого берега було, здавалося, рукою подати, мандрівницю чекали нові випробування. Важкі хмари, що протягом ночі загрозливо нависали над морем та затуляли зорі, готувалися до нового дійства. Незабаром високо в небі пролунав потужний вибух, ніби хтось невидимий одночасно палив з десятка гармат. Від несподіванки Кессі випустила з рук весла та затулила долонями вуха, інстинктивно нахиливши голову до колін та заплющивши очі. Коли ж вона нарешті насмілилася глянути вгору, то побачила жахливу й водночас величну, заворожливу картину. Безліч електричних розрядів безжально розтинали небо, внаслідок чого воно конвульсивно здригалося й палало синім вогнем.

Коли ж розряди блискавки стали частішими, Кессі змогла краще розгледіти берег, всіяний маленькими будинками з гостроверхими дахами. Однак південний вітер та вируючі хвилі постійно відносили її в інший бік, до страхітливої скелястої гряди, що занурювалася у море.

Навколо розлягався оглушливий гуркіт, що луною віддавався у найвіддаленіших закутках бухти. Незабаром заюшив дощ. Тисячі, мільйони дрібних прісних краплин хлинули з неба на землю, ритмічно задріботіли по поверхні моря, безслідно розчиняючись у темних солоних хвилях. Дощ безжально шмагав Кессі по її і без того мокрих щоках, зліплюючи між собою довгі чорні вії, потрапляючи до рота і заважаючи дихати.

Вода з неймовірною швидкістю заповнювала маленький човник, та Кессі не мала ані сил, ані можливості вичерпувати воду. І часу на роздуми теж не було. Тоді вона прийняла єдине правильне рішення – покинути човен і далі добиратися до берега вплав. Але не встигла вона бодай ворухнутися, щоб здійснити свій намір, як на неї обрушилась чергова хвиля, яка не лише миттю затопила суденце, а ще й перегорнула його. Кессі опинилась у холодній воді. Не розгубившись, вона почала борсатися, жваво рухаючи руками й ногами, щоб утриматися на поверхні і прилаштуватися до ритму хвиль. На жаль, рятівний вогник згас.

«А може його і не було зовсім», – знов підкралася нав’язлива думка.