Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Якщо хтось ще валчитиме його, зітну голову! – заволав старший слуга.

Я відчував з боку рабів погляди повні ненависті. Але більше вони не нападали. За що вони ненавиділи мене? Що я їм зробив? Просто ненавиділи всіх слуг? Чи заздрили, що мені дали води?

Часу подумати про це не було, бо невдовзі нас знову погнали. Розбиті ступні дуже боліли, перші кроки були такі, наче я біг розпеченою сковородою, але потім почало боліти все тіло: боки, шия, спина, голова, то на ступні вже не звертав уваги. Біг. Слуги гнали коней вже не так швидко. Ми бігли тією самою дорогою, що і раніше. Ліворуч – степ, праворуч – смужка лісу і річка. Ми бігли до вечора. Я вибився з сил, кілька разів падав, однак все одно біг. Перепочинок був лише двічі, коли нас перестрівали невеликі загони паничів. Побачивши нас, вони щосили мчали назустріч. Слуги зупинялися і схилялися у поклоні, старший вклонявся паничам і подавав якусь цидулку. Паничі вивчали її і пропускали далі. Обидва рази питали про мене. Здається, слуг тут не було заведено продавати. Їх просто вбивали, коли було за що. Старший говорив про наказ. Мене уважно роздивлялися, а потім нас пропускали.

Вже коли почало сутеніти, ми добігли до невеличкої фортеці. Схоже, це була одна з прикордонних башт. Тут нам дозволили лягти. Потім розв’язали руки, що аж посиніли, я їх не відчував. Згодом дали варива, яким завжди годували рабів: нечищена картопля та дерть з дрібкою солі. Воно було несмачне і гаряче, але я примусив себе їсти.

Боявся, що раби знову нападуть на мене, то збирався не спати всю ніч. Але дуже заморився і майже одразу заснув. Піклуватися про безпеку не було сил. Прокинувся вже вранці від стусанів слуг. Нас погнали далі. Тепер разом з нами поїхав загін вершників. Троє паничів і одинадцятеро джур. У шоломах та обладунках, з шаблями, списами та щитами. Здається, вони охороняли нас від когось. Ріка залишилася праворуч, ми бігли від неї. Спочатку голим степом, потім з’явилися острівці лісу. З одного в нас полетіли стріли, вискочило кілька десятків одноногів, які колись напали на нас з Понамкою. Знову атакували, стрибали на нас з дикими криками і стріляли з луків. Раби одразу попадали на землю, слуги вихопили кинджали, а паничі та джури прикрилися щитами, вишикувалися клином і помчали вперед. Одноноги верещали і дуже швидко стріляли, вихоплюючи стріли з-за плеча. Одного з джур було вбито, ще у двох впали поранені коні, але інші домчалися до чудовиськ, які у ближньому бої були геть безпорадні. Удари списами та шаблями збивали одноногів на землю, ті з чудовиськ, хто вцілів, кинулися тікати, намагалися огризатися стрілами, поранили панича та джуру і ще двох коней, після чого остаточно зникли у кущах, залишивши трупи вбитих товаришів напризволяще. Джури відрізали у трупів носи та вуха, зламали всі луки зі стрілами. Одноноги у цей час кричали з кущів, але висунутися не наважувалися.

Ми ж вирушили далі. Вже десь по обіді побачили на дорозі ворота. Просто посеред поля досить великі ворота, ціла брама. Біля неї стояли на задніх лапах ведмеді в червоних одностроях і з сокирами. Дебелі такі, на голову вищі навіть від паничів, що там казати вже про мене чи рабів. Побачивши нас, ведмеді почали ричати і погрозливо розмахувати зброєю. Загін паничів та джур, що нас охороняв, зупинився, слуги ж погнали рабів далі. Паничі почекали, поки ми доїдемо до воріт, а потім поїхали назад, до Січі. Ведмеді пропустили нас, забравши кинджали у слуг. Канчуки залишили.

Слуги погнали нас швидше, мабуть, щоб не залишити сил на спротив. Бігти доводилося на високий пагорб, і це було дуже важке завдання, бо сил вже не залишилося. Не знаю, як вибіг нагору, стало чутно гомін, який буває на велелюдному базарі, але в мене сил не було дивитися, я ледь совгав ногами. Бачив тільки ярмо і ноги раба, що був попереду. Біг, біг, біг, треба було добігти, бо це ж смішно, стільки витримати і впасти зараз.

Коли слуги зупинили коней, то всі раби і я разом з ними попадали на землю. Хекали, хапали ротами повітря. Мені паморочилося.

– Пане, ясир пригнали! – доповів комусь старший.

– А чому жаден панич не приїхав? – по голосу я одразу впізнав панича, ніхто так більше розмовляти не міг.

– Не можу знати. Мені розсказ був їхати так. Ось цидулка.

Панич почав щось бурмотіти, мабуть, читав цидулку.

– Що це там за борня була? – спитав невдоволено панич.

– З чужинцями.

– З тими, що на залізних птахах, з мушкетами?

– Ні, ті навою припливли. Борня кривава була, багато паничів і джур загинуло, але Заставу чужинці не імали і всі вабоєні були.