Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Щось я сумніваюся, що вони вміють лякатися.

– Злякалися, злякалися! Так розумію, що невдовзі перед моїм приїздом їх бомбували.

– Що? – здивувався я.

– Так, показово знищили одну з башт Застави і пошкодили стіни кількох куренів.

– Я нічого не помітив ані на Заставі, ані у куренях.

– Башту швидко відновили, мури куренів теж. Паничі пильно стежать за своїми фортецями.

– Але хто бомбив?

– Думаю, що американці. Принаймні я бачив кілька шматків ракет, на яких залишилися написи англійською.

– Господи, і що американцям тут було потрібно?

– Можу тільки здогадуватися. Думаю, що Січ почали використовувати якісь ворожі американцям елементи.

– Як можна використовувати Січ?

– Неподалік Застави є залишки аеродрому, який американці повністю знищили. Можливо, якісь терористи возили через той аеродром зброю, а можливо, мафія – наркотики. Головне, що американці вимагали це припинити. Думаю, що паничі їх послали. Тоді американці відповіли. Після чого паничі вирішили зменшити контакти з чужинцями. Чужинці були проти, та й деякі паничі теж. Тут ледь не почалася громадянська війна, бо деякі паничі наполягали на необхідності побільше торгувати з чужинцями. Але більшість була проти контактів із зовнішнім світом, Рабськими краями, як вони їх називають. Перемогли саме ізоляціоністи. Так розумію, що деяких паничів, із числа тих, хто хотів торгувати і піддався спокусам чужинців, стратили, іншим дозволили виїхати до чудовиськ.

Я згадав розповідь слуги Федьки, який раніше служив паничу Білану, аж поки того не стратили. Цей факт добре поєднувався з тим, що розповідав Ілля.

– А ти тут не втрачав часу дарма, – я віддав йому належне.

– Це ж дуже важлива справа, від якої залежить майбутнє України. Я вважаю, що без втручання паничів режим не здолати. То я мусив дізнатися якомога більше про них, щоб переконати.

– А твоє керівництво на роботі знало про твої плани?

– Звісно, ні! Все відбувалося таємно, можеш повірити, ми знаємося на конспірації!

– То паничі не схотіли воювати?

– Ні. А ще замкнули мене тут. Бо я відмовився бути слугою. Я не слуга! Вони дали мені шаблю, щоб перевірити! Але я і не готувався воювати з шаблею у руках! Я вмію стріляти, і досить непогано, з майже всіх видів стрілецької зброї плюс гранатомет, можу повести танк, наводити гармату! Навіщо мені вміти битися на шаблях? Дурниці! Вони застрягли у минулому і не хочуть звідти виповзати!

– Може, завдяки минулому вони і збереглися?

– Може, раніше це і спрацьовувало, але зараз у них був шанс зіграти велику гру! А вони відмовилися! Начхавши не тільки на своє майбутнє, але й на Україну!

Я подумав, що не хотів би бачити паничів в Оклункові. Хай тут сидять і не вилазять.

– А твої товариші не намагалися врятувати тебе?

– Намагалися. Припливли на байдарках. Але вони були занадто добре налаштовані до паничів, сприймали їх як своїх братів-українців. А паничі напали, частину перерізали на місці, бо хлопці ж намагалися чинити опір, а інших відправили до Чорних печер видобувати вугілля. Там вони і загинули. Швидко, бо раби у Чорних печерах довго не живуть. Ось так. І не подіяло ані те, що хлопці були у вишиванках, ані те, що з оселедцями, що співали українські пісні. Їх так само перетворили на рабів, як і москалів, що припливають сюди.

– Слухай, – спитав я згодом. – А в тебе ж є доступ до рацій. Ти не намагався передати якийсь сигнал своїм товаришам?

– Звісно, намагався. Але тут якась аномалія. Сюди не доходять радіохвилі з Великої землі і звідси не виходять. Я намагався тут послухати радіо з Великої землі, але де там. Ефір мовчить, наче після ядерної війни. Не розумію, як так могло статися. Якесь диво, цього не повинно бути, але так є.

– Але ж всередині Січі рації працюють?

– Так, всередині працює. Але ззовні хвилі не потрапляють сюди.

– Що це за край такий? – розгублено спитав я.

– Не знаю, дивний край.

Ми і далі спілкувалися з Іллею, можна сказати, що встигли потоваришувати. А потім мене забрали. Ми сиділи і шепотілися, коли почули кроки. Я переліз на нари, загримотіли замки до моєї камери. Злякався, що знову будуть катувати, але цього разу мене просто забрали. Я спочатку зрадів, але стусани джур швидко зігнали мою радість. Якби Непийпиво отямився, так би зі мною не поводилися. Мене вигнали у двір. Я замружився, бо світило сонце, якого не бачив вже давно. Мене штовхнули, я впав, знову отримав стусанів, підвівся, мене поставили кудись і поклали щось на шию. Потім почали в’язати руки. Я примружився і побачив, що мені на шию одягли ярмо, яке одягали на рабів, коли переганяли їх. Деревина міцно схопила мене.