Владислав Івченко - Химери Дикого поля

Зубатий подивився на паничів, ті дружньо закрутили головами. У Непийпиві ніхто не сумнівався.

– Ти щось залецаєш? – спитав Манжела.

– Тако залецаю. Треба зачекати. Коли брат Непийпиво живиться, то ми від нього вєдати будемо, яко тут все було, і тоді вже ферувати почнемо, як бути. Коли ж помре наш брат, тоді нехай шабля ферує, хто правий: чи брат Набока, чи брат Ярош. Шабля ніколи не гулить, бо шаблею водить Ісус Кривавий, Господь наш! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава! – крикнули паничі і по-своєму перехрестилися.

– Рацію кажеш, брате Зубатий, – закивав Манжела. – Що скажете, браття?

Він несподівано вихопив шаблю. Інші паничі теж. Окрім Яроша та Понамки. Потім шаблі повернулися у піхви.

– Чи є хтось проти? – спитав Манжела.

Жодної шаблі.

– То нехай буде так. Ми почекаємо у сподіванні, що брат Непийпиво живиться. Нехай ті раби, що рятували його, прислужують йому. У цей час брат Набока буде в самотній вежі у курені Соломахи, а брат Ярош в самотній вежі куреня Деркача. Коли брат Непийпиво зможе говорити, тоді і буде суд. А як не живиться брат Непийпиво, то нехай буде шабельний суд.

Двоє джур, що були неподалік, підбігли до мене.

– А що справовати зі слугами у фортеці? – спитав хтось з паничів.

– А що справують зі слугами, які насмілилися живитися, коли пани їх загинули? – запитав Манжела. – Вабоїти! Всіх! Лише слугу брата Набоки залиште до суду.

Мене потягли до фортеці. Коли ми зайшли до Застави, джури вже дорізали останніх слуг. Кров з розпанаханих горлянок збиралася у калюжі, текла потічками. Жоден з приречених слуг навіть не спробував чинити опір чи хоча б втекти. Тим більше, жоден з інших слуг навіть не спробував допомогти товаришам. Слуги стояли осторонь і перелякано дивилися на різанину. Коли вона закінчиться, слуги приберуть трупи, вимиють кров і будуть радіти, що прирізали не їх. Ми проходили поруч, коли я помітив Сашка. Можливо, мені здалося, але в його очах були не страх чи відчай, а відраза. До цієї клятої Січі.

Загриміли замки, відчинилися двері, мене повели кудись у темряву, яку розрізали два смолоскипи стражників. Ось підвели до дверей, відчинили і штовхнули мене досередини. Двері зачинилися, ще було чутно кроки, а потім тиша. Я прислухався до себе. Наче не відчував чийогось погляду, але про всяк випадок спитав:

– Є тут хто?

Тиша. Нікого. Я витягнув руки, намацав стіну, почав потроху вивчати свою камеру у повній темряві. Камера була маленька, десь півтори метри завширшки і два завдовжки. Під однією зі стін намацав дошки, прибиті до дерев’яних колод. Здається, це було ліжко, скоріше нари. У кутку біля дверей намацав невеличкий глечик, від якого смерділо. Це був мій горщик. Стіни були складені з великих брил каменю, розхитати їх було неможливо. Але я спробував, обмацав усі стіни і підлогу, і стелю. Проте усюди було холодне та слизьке незворушне каміння. Я ще помацав двері, але вони були з товстих дошок, оббитих залізом. Я ліг на нари, скрутився і спробував заснути. Це вдалося, спав, аж поки не гримнули замки на дверях. Відкрилися не самі двері, а невелике віконце посередині.

– Імай! – гримнув хтось. Через віконце пробивалося кой-яке світло, бо у коридорі миготів смолоскип. Я простягнув руки, узяв шматок черствого хліба і миску води. – Давай гімна!

– Порожній, – відповів я.

Віконце зачинилося, залишивши мене у темряві. Почав жувати хліб. Він був твердий. Розмочив у воді, жував. Несмачний, здається, кукурудзяний, майже без солі. Трохи пожував і покинув, випив води та ліг. Заснути не міг.

Не знаю, скільки минуло часу, мабуть, багато, бо в мене вже боки боліли від лежання на голих дошках, коли я почув кроки. Потім замки загриміли.

– Одтворяй, барзей! – по голосу я одразу зрозумів, що це панич, більше тут ніхто не міг так розмовляти.

Двері відчинилися. Я підвівся, бо думав, що мене кудись поведуть, але мене збили з ніг джури. Поставили на коліна, заламали руки і примусили вклонитися паничу, який зайшов до камери.

– Ну що, мерзенний рабе, респектуй, яко все було скутечно! – Панич був молодий, гарячкуватий, я його не знав.

– Я все розповів на суді, пане.

– Ти кламав, правду кажи!

Джури почали заламувати мені руки. Я закричав. Не так вже боляче і було, але я вирішив не чекати.

– Слухай, песе! Ти все одно все виповіси! То краще зараз, аніж після того, як я тебе скалічу! – мені знову заломили руки, я закричав. – Виповідай!

– Я все розповів, пане! – заверещав я. Потім відчув тепло. Побачив, що біля панича поставили цеберко з жаринами. Панич встромив у них кочергу, і я зрозумів, що зараз мене будуть таврувати. З переляку одразу знепритомнів. Мене полили холодною водою, я застогнав, джури зірвали з мене сорочку, а панич приклав тавро до грудей. Я закричав і знову знепритомнів. Мене знову полили водою.