Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Ти, дивлюся, обережний, – прошепотів Ілля.

– А отой зв’язок, що ти робив, він накриває всю Січ? – змінив я тему розмови.

– Так, усю. У кожному курені, фортеці чи башті є по радіоточці. Раз на годину чергові виходять в ефір, доповідають, чи все спокійно. Можуть виходити і терміново.

– Дивно, паничі так не люблять нічого нового, але сучасну зброю мають і зв’язок налагодили.

– Мабуть, це на випадок нападу ззовні. Щоб не бігти з шаблею на танк. А зі зв’язком і в повсякденному житті зручно. Раніше доводилося надсилати вершників, а навіть найкращий вершник перелетить Січ не швидше, аніж за добу, і то, якщо мінятиме коней. Зараз же можна миттєво дізнатися, що і де відбувається.

Ну так. Якби не зв’язок, той самий напад диких було б відбити значно важче. Поки б усі дізналися, що відбувається, поки зібрали сили…

– Слухай, а можна тебе попросити, – сказав Ілля.

– Про що?

– Якщо тобі вдасться звідси вибратися, сповісти хоча б моїх родичів. Я працював у компанії «Оклунків-зв’язок», вони знають адресу. Добре?

– Добре, хоч я не уявляю, куди можна податися з Січі.

– Кажуть, є шлях рікою, – ледь чутно прошепотів Ілля.

– Там чудовиська, – зітхнув я.

– Узяти з собою зброю.

– Ну, не знаю, – я подумав, що, окрім зброї, знадобиться ще і корабель. Де його узяти?

Ми ще балакали, потім принесли їжу. Знову сухий хліб і воду. Трохи поїв, потім знову сів біля тріщини. За розмовою не так боліли опіки. Вона відволікала. Наступні дні ми багато балакали з Ільком, який розповів мені про свій таємний план.

– Я ж не так просто сюди приїхав, наче турист. У мене було завдання! – шепотів він у щілину.

– Яке ще завдання? – злякався я.

– Ну, була ідея використати паничів для звільнення України!

– Це ще як? – не зрозумів я.

– Для повалення режиму! Просто зараз пасіонарна спроможність українців дуже слабка. Щоб процес визволення закрутився, потрібні були каталізатори, дріжджі, на яких би забродив рух опору. І чому цими дріжджами не могли стати паничі? Кілька сотень їх з сучасною зброєю могли б почати повстання, яке потім би розгорілося у велику визвольну війну за Україну!

– Дурня! Та в одному тільки Оклункові кілька сотень ментів, вони б пов’язали паничів, і все!

– Ні фіга! Режим видається міцним, бо звик давити неозброєний спротив! Всі ті менти сміливі, поки з кийками і в бронежилетах проти людей з голими руками. А як тільки менти побачать автомати, то одразу розбіжаться! Ніхто з них не буде вмирати за президента чи вертикаль!

– Кілька сотень бійців все одно мало для захоплення влади у багатомільйонній країні! – сумнівався я.

– Цілком достатньо. Головне діяти рішуче і швидко. В нас же був план. Загін паничів випливає з Січі, висаджується на пристані і потім робить марш-кидок до Оклункова, бере під контроль арсенали танкового полку та колишньої тилової бази. Там десятки тисяч одиниць стрілецької зброї, мільйони набоїв. Ми беремо владу в Оклункові, арештовуємо губернатора, мера та керівників правоохоронних органів, оголошуємо набір у народні дружини і продовжуємо наступ. Не розпиляємося, головний удар на Київ.

– Вас розбомблять по дорозі.

– Ні. Режим не вміє реагувати швидко і рішуче. Застосувати військову авіацію всередині країни? Щоб потім стати міжнародними злочинцями? Навіть якщо такий наказ буде, його не виконають льотчики. Бо вони розуміють, кому доведеться сидіти за бомбування власної землі. Ми захопимо Київ. Не весь Київ, вистачить і Печерських пагорбів. Для цього потрібно не більше тисячі добре озброєних і підготовлених людей.

– Де б ви її взяли?

– Кілька сотень паничів, а інші – добровольці з патріотичних організацій. Ми вже кілька років готували їх, проводили вишкіли, літні табори. Нас небагато, але до тисячі набереться, це вже повір. Головне – захопити Печерськ, арештувати президента і верхівку. Після цього влада в країні буде наша.

– Не впевнений.

– А я впевнений. Вертикаль побудована так, що може тільки виконувати накази, але не здатна діяти самостійно. Невеликими загонами ми візьмемо владу у всіх регіонах, змінимо керівництво, арештуємо найбільш заплямованих псів режиму, проведемо низку судових процесів, почнемо будувати нову країну. Ось такий був план. Він виглядає наївним, але він мав шанс на здійснення, мав!

– Що ж завадило?

– Паничі відмовилися залишати Січ. Я ж не просив, щоб усі їхали. Лише загін, триста-чотириста бійців, які потім би повернулися. Україна б могла на знак вдячності забезпечувати Січ усім. Але паничі злякалися.